Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький
Як виявилося згодом, то була вінчальна обручка імператриці Жозефіни, котру Луї Наполеон, граючись із дядьком (Наполеоном І) зняв з його пальця й кудись заховав. Шукали її всюди, але так і не знайшли. Наполеон був дуже засмучений і поїхав на війну з Австрією без неї. То було погане передвістя для Жозефіни, котре незабаром справдилось, оскільки та війна закінчилась шлюбом Наполеона з дочкою австрійського імператора Марією-Луїзою.
Маленька Марія дуже любила цю обручку й дбайливо зберігала серед своїх найкоштовніших дрібниць, хоч не мала ані найменшого поняття про те, хто її подарував і яка їй ціна.
Сягнувши 16-річного віку, вона вийшла заміж за свого дядька, герцога Пенаранда, і 5 травня 1826 року в неї народилась донька, Євгенія.
Маленька Євгенія, не раз буваючи в Лондоні у родичів своєї матері, побачила тут принца Наполеона, що жив у Лондоні, будучи членом політичного товариства карбонаріїв.
Жваве, чарівне дитя, Яким була Євгенія, дуже сподобалось йому; він почав гратися з нею, і дівчинка, як усі діти, негайно принесла усі свої кращі іграшки й коштовності. Серед останніх була й знаменита обручка.
Луї Наполеон одразу ж упізнав її й дуже зрадів знахідці і з цієї хвилини вважав себе ніби зв'язаним якимось таємничим ланцюгом з маленькою Євгенією.
Тим часом мати Євгенії, дізнавшись про значення подарованої їй обручки, негайно склала свій план дій і, побачивши в тому для Євгенії ніби перст Божий, всіляко намагалась, аби вона не вийшла ні за кого, а лиш за Луї Наполеона.
Щоб здійснити свій план, вона переселилась до Парижа, де всіляко намагалася зустрічатись з Луї Наполеоном, котрий на той час уже готувався перетворитися із члена карбонаріїв на імператора.
Євгенія з'являлася перед ним не інакше, як із букетиком фіалок на капелюсі чи на грудях, у ліловій сукні або вуалі фіалкового кольору.
Коли ж у 1851 році все було готове до державного перевороту, і Євгенія з'явилась на балу в ратуші Парижа, зодягнена як імператриця Жозефіна, з фіалками у волоссі й пучечком фіалок на плечі, доля її вирішилась. Наполеон зазнав поразки, і 29 січня 1853 року Євгенія стала імператрицею французів. З того часу фіалки — її улюблені квіти, їм віддає перевагу й увесь модний світ Парижа.
Тільки це вже були не скромні квіти Жозефіни, а їхній облагороджений вид — пермські фіалки, з темнішим забарвленням і сильнішим запахом.
Так цвіла й чарівно пахла ця фіалка, мов квітка щастя й радощів, понад 70 років, поки 9 січня 1873 року знову перетворилась на квітку смерті. Цього дня помер Наполеон III, — помер, як вигнанець, у Англії.
14 січня в Чизедьгерсті в парадній залі, прикрашеній гербами з імператорською короною і заставленій багатьма свічниками з яскравими свічками, лежав у труні Наполеон III. На грудях його покоїлось розп'яття, а навколо труни у різноманітному поєднанні: у вінках, букетах, гірляндах й навіть просто розсипані на підлозі — усюДи були фіалки, надіслані від численних друзів і прихильників наполеонівської династії у Франції. Це було останнє вітання з батьківщини.
Чи розквітнуть фіалки знову на могилі Наполеона — це ще питання, та його прихильники залишаються вірними їм й досі. І до цих пір у день ангела імператриці Євгенії, в Ніцці, де вона постійно перебуває, усю церкву прикрашають фіалками, котрі надсилають з усіх кінців Франції як нагадування про те, що вірні послідовники Наполеона ще не забули його. Крім того, біля входу до самої церкви сидить сила-силенна продавщиць фіалок, і ніхто, йдучи в церкву, не увійде до неї, не купивши букетика...
З фіалкою пов'язана ще одна сумна оповідь, яка теж стосується епохи революцій. Це історія паризької вуличної знаменитості, «старої з фіалками», як усі її називали — Луїзи Пішон.
Близько 1855 року здивовані перехожі могли бачити скромну домовину, винесену із церкви St-Germain-des-Pres, буквально засипану сотнями букетів зів'ялих і засохлих фіалок.
Покійну знали як наречену Барі, одного з чотирьох Ларошельсь-ких сержантів, котрі загинули на ешафоті на. початку правління Луї Філіппа.
За кілька годин до страти Барі попросив тюремного священика, котрий прийшов його висповідати, передати нареченій прощальний букет фіалок, і Це прохання було свято виконано.
Одержавши цей останній дар від палко коханого нею юнака, котрий до останньої хвилини сподівався на помилування, нещасна Луїза збожеволіла, і відтоді протягом 35 років її зустрічали по всьому Парижу, особливо в околиці St-Germain, де вона жила, постійно з букетом фіалок, котрий поновлювала щотижня — влітку і взимку.
Усі ці букети нещасна складала потім до шафи, де їх знайшли в день її смерті.
Помираючи, вона просила, щоб ці квіти, з котрими ніколи не розлучалась, що будили у ній найдорожчі спомини про коханого, поклали разом із нею в могилу.
І ось тепер, на виконання її останньої волі, усі букети й були покладені на домовину, щоб при похованні зійти з нею в останнє земне помешкання.
Це видовище справляло важке й водночас тепле враження. Так палко кохати протягом 35 років — чи не зразок постійності !
Кожен перехожий мимоволі замислювався над сумним життям бідної Луїзи і, перехрестившись, творив молитву за упокій її душі...
Таке цікаве місце фіалки в історії Франції, але цю скромну квітку любили і в деяких інших країнах: і королі, й поети, які не раз оспівували її.
Шекспір називає фіалку своєю улюбленою «darling» згадує у віршах Шеллі, Томас Мур — у «Лалла Рук», а Гете не лише оспівує, а й намагається, щоб його рідне місто Веймар, мов Афіни, околиці яких, як ми дізнались раніше, являли собою суцільні поля цих квітів, — було увінчане фіалками.
Скрізь біля доріг, на полях, в громадських парках, на лісових галявах ви можете тепер зустріти там фіалки. Народ, називає їх фіалками Гете — «Goethes Veilchen» , тому що великий поет відчував до цієї квітки таку прихильність, що ніколи не виходив на прогулянку, не захопивши з собою насіння фіалок, котрі потім розсівав усюди, де тільки міг.
І хоч давно вже нема поета, але щовесни околиці Веймара перетворюються на розкішний килим із фіалок — це пам'ять про нього, котра збережеться ще багато, багато десятків літ і, хтозна, може, переживе навіть славу його творінь ...
Крім Гете, в Німеччині фіалки користувались ще більшою любов'ю знаменитого автора «Картин природи» Александра фон Гум-больдта й короля пруського Фрідріха-Вільгельма III.
Цей король особливо любив прикрашати фіалками портрет своєї покійної дружини, королеви Луїзи, на згадку про те, що портрет