Квіти в легендах і переказах - М. Ф. Золотницький

Минули роки, голова Жозефіни прикрасилась імператорською короною, та, як і колись, не було для неї більшого задоволення, аніж одержувати цього Дня свій букет фіалок.

Тим часом слава і могутність Наполеона все росли, а щаслива зірка Жозефіни почала тьмяніти. Дорога для неї рука готувалась завдати їй смертельного удару.

Ще тільки повзли неясні чутки про намір Наполеона вибрати більш відповідну своєму санові, із царського роду, дружину і про добровільне, нібито, зречення Жозефіни, як настало 9 березня 1808 року. Як навмисне, у переддень цієї дати помер двірцевий садівник, котрий вирощував фіалки, а Наполеон нізащо не хотів дарувати Жо-зефіні квітів із саду, де був покійник. Але де ж узяти інших фіалок у цей час?

Усюди по Парижу розіслано гінців з наказом: хоч би там що, а квіти знайти. Та все марно — їх немає ніде. Тим часом, година, коли Жозефіні мають бути вручені фіалки, наближається.

Наполеон обходить усі вулиці, всі площі, де продають квіти, та не знаходить нічого й думає вже про те, як би заспокоїти Жозефіну, але раптом, підходячи до Лувру, бачить біля воріт маленьку, вкрай згорблену стару з корзиною чудових букетиків фіалок. На радощах, він вихоплює у неї кращий букетик, кидає жменю золотих і, перш ніж стара отямлюється, щезає.

Торжествуючи, він входить до Жозефіни, вручає фіалки й розповідає, як важко було їх знайти.

Спалахнувши від радощів, Жозефіна обіймає Наполеона, дякує, цілує букет. Але раптом блідне, почуває себе погано і, впустивши фіалки, з жахом вигукує: «Геть! Геть! Це квіти смерті... Вони розквітли на могилі!»

Щоб заспокоїти схвильовану Жозефіну й довести, що все це не так, і все, що вона каже, — це витвір уяви, Наполеон наказує негайно розшукати стару, яка продавала квіти. Та всі пошуки — марна річ: її ніхто не знає, ніхто її не бачив.

Передчуття Жозефіни, одначе, не були обманом. Через два дні знаходять стару жінку, й вона зізнається, що зірвала ті квіти на чиїсь могилі, на кладовищі св. Маргарити. Отже, то справді були квіти, подаровані Жозефіною дофіну.

З цієї хвилини Жозефіна втратила спокій. Невловиме передчуття чогось страшного, якогось несподіваного нещастя повсюди переслідує її. Незабаром передчуття перетворюється на гірку дійсність: вона дізнається про рішення Наполеона розлучитися з нею і взяти шлюб із дочкою австрійського імператора Марією-Луїзою.

Намір імператора стає реальністю, і, змушена розлучитися з тим, кого вона цінувала понад усе на світі, кого обо'жнювала, Жозефіна усамітнюється в своєму улюбленому замку Мальмезон, де нікого не приймає, віддаючись догляду за квітами. У них вона вбачає своїх кращих друзів, лише з ними ділиться своїм горем.

Тисячі квітів тепер везуть сюди з усіх кінців світу. Тут можна зустріти дітей і півдня й півночі, мешканців гір і долин, та лиш однієї квітки нема — фіалки... Цих своїх, колись улюблених, квітів Жозефіна тепер не тільки не носить, не тільки бачити їх не хоче, але й наказує, щоб ніхто вголос не вимовляв їхньої назви.

Так минають чотири роки, як раптом 9 березня 1814 року з букетом фіалок з'являється до неї трирічний малюк— син Наполеона, а за ним і сам Наполеон. До сліз зворушена Жозефіна падає в обійми Наполеона й забуває на хвилину всю гіркоту образи.

Це був останній щасливий день Жозефіни, останній щасливий день її життя, тому що через два місяці у тій же розкішній вітальні, де вона приймала Наполеона з маленьким «королем римським»— уже стояла вся всипана фіалками її домовина й лунали поховальні співи. Перенісши важку пожертву заради коханого, вона не пережила його горя — вигнання на острів Ельбу.

Та зі смертю Жозефіни фіалка не щезає з історії Наполеона. Вона стає девізом його прихильників, а згодом і взагалі партії Наполе-онідів. Його прихильники вбачають у ній квітку щастя великого імператора, і коли Наполеон тікає з острова Ельби (якраз розквітають на півдні перші фіалки) й з'являється серед своїх ветеранів, вони зустрічають його радісними вигуками: «Le voila, le voila le pere la Violette» (Ось він, ось він, батько фіалки). І всі солдати, всі однодумці з'являються з фіалками в петлиці, усі жінки — з букетиками цих квітів на грудях, на капелюшках, й усі будинки, магазини заквітчуються фіалками, знаменуючи сподівання нової весни, нового відродження імперії.

Однак ця радість, як відомо, тривала недовго. 22 червня Наполеон вимушений був зректися престолу на користь* свого малолітнього сина. Тоді, згадавши про Жозефіну, він востаннє вирушив у Мальмезон й нарвав на її могилі фіалок, котрі квітли тут чи не цілорічно. Але щаслива зірка, що світила з квітами Жозефіни, зайшла. Фіалки були зірвані на могилі.

15 липня 1814 року Наполеона посадили на корабель «Белеро-фон» й перевезли, мов полоненого, на острів св. Єлени.

Коли він помер, на його грудях у золотому медальйоні, з яким він ніколи не розлучався, знайшли дві засушені фіалки й пасмо білявого волосся — згадку про дві свої, ранкову й вечірню, зорі — милу Жозефіну й не менш любого маленького сина, короля римського.

Але й зі смертю Наполеона таємничий зв'язок із ним фіалки не припиняється. Ця квітка й далі, як ми вже згадували, щось важить у житті його нащадків.

Даремно добиваючись при всіх дворах відповідної його санові дружини, Наполеон III зупинив, нарешті, свій вибір, на чарівній іспанці, котру немов би сама доля визначила йому за дружину.

Євгенія, графиня Монтихо, герцогиня де Теба -f таке було ім'я майбутньої імператриці французів. Батько її, Пенерандо де Теба, належав до одного із знатних іспанських родів, а мати походила з дав-ньошотландського роду Кирпатрик Гласборн, спорідненого зі Стюар-тами й герцогами Альба.

Батьки матері Євгенії переселились до Парижа ще за Наполеона І й стали його прихильниками. Тут Марія, так звали матір Євгенії, ще будучи дитиною і граючись в Тюльєрійському саду з іншими дітьми, випадково познайомилась з маленьким Луї Наполеоном, сином улюбленої падчерки (дочки Жозефіни від першого шлюбу) і, водночас, невістки Наполеона — королеви Гортензії. Обоє дітей так зійшлись і подружили, що одного разу маленький Луї Наполеон приніс своїй подрузі в подарунок букет фіалок оправлений в золоту обручку. Коли Марія прийшла додому, то мати її, побачивши обручку, всередині якої було написано «Жозефіна», веліла негайно віднести її назад й віддати няні хлопчика. Та наступного дня хлопчик до саду не прийшов,