Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921) - Ярослав Юрійович Тінченко

З 1922 р. жив на еміграції у Рівному. Після окупації Рівного радянськими військами у 1939 р. був схоплений НКВС та у 1940 р. розстріляний у концтаборі в Старобільську під Харковом.

ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Ф. 1076. — Спр. 15. — С. 210, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С. 48; Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 9–22; Збірник на пошану С. Петлюри//Тризуб. — 1976. — С. 8—11

(14.04.1887-14/15.01.1963) — підполковник Армії УНР.

Походив з дворян Подільської губернії. Син військового чиновника, що завідував військовим шпиталем у Варшаві. Закінчив Варшавську реальну школу, Одеське військове училище (1910), вийшов підпоручиком до 94-го піхотного Єнісейського полку (Псков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 13.05.1916 р. — комендант штабу 24-ї піхотної дивізії. Закінчив офіцерський клас польової Радіотелеграфної навчальної команди (27.08.1916 р.), служив старшиною для доручень XI радіотелеграфного дивізіону. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — капітан.

З лютого 1918 р. — начальник загону для несення залогової служби у Бердичеві. З травня 1918 р. — старшина для доручень помічника начальника демобілізаційної частини 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 17.03.1919 р. — старший ад'ютант розвідчої частини X дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Начальник адміністративного відділу губернського комісара на Поділлі. З 15.08.1919 р. — начальник телеграфно-телефонічної станції Головного Отамана УНР. З 20.10.1919 р. — штатний викладач Житомирської юнацької школи. У 1920 р. — начальник відділу зв'язку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.

Жив на еміграції у Польщі, згодом — у США. На еміграції відійшов від українства, був головою виконавчого комітету Товариства російських ветеранів Першої світової війни, широко друкувався у білоемігрантських виданнях. Помер та похований у Сан-Франциско.

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 192–201, Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 120; Незабытые могилы. — Москва — 2004. — Т. 5. — С. 448–449.

(1881—?) — військовий старшина Армії Української Держави.

Народився у Подільській губернії. Закінчив військове училище. У складі 9-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом (1911), у 1914 р. переведений до Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1917 р. — березні 1918 р. — начальник штабу 78-ї українізованої пішої дивізії. Під час наступу австро-угорських військ на Румунському фронті у середині березня 1918 р. випадково потрапив до полону, був відправлений до табору військовополонених-українців у Фрайштадті, де у той час почала формуватися 1-ша козацько-стрілецька (Сірожупанна) дивізія. За кілька днів виїхав до Києва, де був призначений на попередню посаду начальника штабу 78-ї пішої дивізії (згодом — 12-та піша дивізія) Армії Української Держави. З 29.07.1918 р. — старший старшина для доручень при начальнику канцелярії Генерального штабу Української Держави. Доля після грудня 1918 р. невідома.

Підгурський Сергій, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 49-зв — 50; Дубрівний П. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С 65–66.

(?—?) — полковник Дієвої армії УНР.

Станом на 01.01.1910 р. — поручник 64-го піхотного Казанського полку (Білосток). Останнє звання у російській армії — полковник.

З 15.04.1919 р. — начальник 1-ї автоколони Північної групи Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 29

(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.

Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

У 1918 р. служив у 41-му пішому Корочанському полку Армії Української Держави (Харків). З 02.03.1919 р. — командир сотні 9-го дієвого інженерного куреня Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — командир цього куреня (у червні 1919 р. перейменований на 1-й Північний технічний курінь).

У 1920-х рр. жив у Зіновєвську (теперішній Кіровоград), працював техніком. У січні 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). Визнав себе винним. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп 1. — Спр. 96 — С. 69.

(20.02.1896-19.10.1969) — сотник Армії УНР.

Народився у м. Липовець Київської губернії. Походив зі священицької родини. Останнє звання у російській армії — поручик.

З 1918 р. служив в Армії Української Держави, згодом — у Дієвій армії УНР. У 1919 р. потрапив до польського полону, перебував у таборах для полонених у Львові та Ланцуті. З березня 1920 р. — старшина зв'язку 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР.

З 1929 р. служив контрактовим старшиною у польській армії — у військах зв'язку. Останнє звання у польській армії — майор. У вересні 1939 р. брав участь в обороні Варшави, був нагороджений Хрестом Хоробрих. Згодом потрапив до німецького полону.

У 1941 р. вступив до німецької армії, командував українським батальйоном шуцманшафту, який входив до 6-ї німецької армії генерала Паульса. У її складі брав участь у боях під Сталінградом, вийшов з оточення. Влітку 1943 р. був членом бойової управи Добровольчої дивізії СС «Галичина».

У 1944 р. у Румунії потрапив до радянського полону. Відбув 12 років ув'язнення у Сибіру.

У 1957 р. повернувся до Ченстохова, де жив до війни, працював у шпиталі. Помер та похований у Ченстохові.