Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

На маленькому острові Ейг, поблизу східного берега Шотландії, € пласти зруйнованого вапняку — ооліту. Так зветься особлива порода каменю, що складається з вапняних кульок.

У кожній зернині ооліту є ядро — це шматочок кварцу, на який вапняний наліт осідає послідовними шарами, що лежать один па одному. Всі зернятка в оолітовому вапняку щільно склеєні між собою. Але порода руйнується, тоді зернятка залишаються вільними. Варто натиснути на породу, як при кожному русі чи стисненню відразу ж чути особливий звук.

Тїльки-но ступить нога на цей берег, і він починає звучати. Звук дуже дивний. Він схожий на звучання натягнутої нитки, якщо по ній вдарити нігтем. При кожному кроці по піску цей звук повторюється.

«Я і мої супутники, — розповідає німецький учений Міллер, — довго йшли по цьому піску, і він звучав під ногами кожного з нас. Це була своєрідна музика, хоч вона і не відзначалась різноманітністю звуків. Але зате таких своєрідних звуків не відтвориш на жодному музичному інструменті. В деяких місцях траплявся під сипучим піском вологий пласт ооліту. В цих місцях звуки були найголосніші і найлегше виникали від дотику ноги».

Так само хрустить і крохмаль, коли його мнуть у руках; скрипить і сухий сніг під колесами воза.

Можуть звучати гори і з інших причин: наприклад, інколи вітер гуде по ущелинах, у вибоїнах і тріщинах гір, і на відстані здається, що це не вітер гуде, а гори плачуть.

Ось що придумав один дотепний француз, Еміль Сорель, бажаючи пояснити звучання каменів і гір.

«Я беру свою рушницю, — розповідає він, — і йду на будь-яке відкрите місце, наприклад, у поле. При цьому вибираю такий час, коли подихає зовсім свіжий вітерець. Прийшовши в поле, я ставлю свою рушницю дулом проти вітру з нахилом приблизно 45 градусів. Тоді моя рушниця починає звучати. Я намагаюся повторити це явище і знову відповідно припасовую рушницю. Коли це зроблено — вдруге чую той же звук.

І ось що найцікавіше в цьому досліді: коли рушниця звучить, зовсім неможливо точно визначити, звідки саме лунає звук.

Звернувшись до пастуха, який стояв поруч зі мною, я сказав йому:

— Чуєте, чуєте?.. Це ж моя рушниця?

— Даруйте, добродію, це не рушниця, а дзвін он з тієї дзвіниці, — відповів пастух.

У кого б я не запитував про причину звуку, завжди чув майже таку саму відповідь, якщо тільки не попереджав тих, кого запитував. Звичайно думали, що звук цей доноситься здалека, на відстані не менше трьох кілометрів від нас. Але були й такі, які казали, що це не рушниця стогне, а мерці під землею».

Спираючись на свій дослід, Сорель спробував пояснити звучання гір і каміння. На його думку, причиною їх звучання є вітер: звуки виникають від тертя часточок повітря об якийсь гострий край, позаду якого є заглибина, що посилює звук. «Те, що за допомогою рушниці можна бачити в малих розмірах, у природі відбувається у величезних, — твердить Сорель. — Гострий край — це край гори, чи скелі, чи кам’яної брили, а заглибина — це долина, вибоїна».

Дослід з рушницею чудово пояснює свист вітру в ущелинах гір, у старовинних руїнах, нарешті, в димарях. Маючи таке пояснення, не доводиться думати, що йдеться про якісь чудеса. Лише у давноминулі часи в усіх людей була звичка пояснювати явища природи втручанням всіляких чудесних істот.

Незнання природи, страх перед незрозумілим, звичка до своєї стародавньої віри, різноманітні інтереси та мрії — все це тісно пов’язано між собою. Колись саме це породжувало і підтримувало віру в чудеса. Але розум, який спирається на достовірні знання, кінець кінцем, перемагав, і віра з чудеса неминуче зникала. Хоч і через тисячу років, а все ж розум пояснював усе, навіть найтаємничіші чудесні явища. Інакше і бути не могло.

Навколо нас і в нашому єстві — сама лише природа. І наші думки, почуття, мрії, наші діла, навіть наша віра — це теж явища природи, такі ж природні, як і всі інші. Нічого, крім природи, ні в нас, ні навколо нас не тільки нема, але і не було і бути не може. Явище, яке іншим здається чудом, коли воно не вигадка, то, зрозуміло, теж природа. Чудесним це явище іноді вважається тільки тому, що людям воно здається надто вже незвичайним, і люди дивуються з нього, не розуміючи його і не вміючи пояснити.

Ще до нашої ери славетний латинський письменник і мудрець Ціцерон писав: «Ніщо не виникає без причини. Чого не може бути — того і не буває. Коли ж будь-що трапляється, виходить, це можливо, і в цьому не доводиться вбачати якесь там чудо. А коли вже вважати чудом усе виняткове, то доведеться і кожну мудру людину вважати найбільшим із чудес. Я певен, що мулиця частіше народжує лошат, ніж природа мудрих людей. Можна заздалегідь сказати ствердно: те, що неможливе, ніколи і не відбувається: а те, що можливе (і що здійснилося), не є вже чудом. Не можна вважати чудом те, що мало можливість відбутися».

Чому ж у давнину віра в чудеса міцно трималася, а тепер швидко зникає?

Через те, що раз у раз незрозуміле стає зрозумілим. Це означає, що люди пізнають з точністю й достовірністю, за яких навіть обставин відбуваються ті чи інші події і явища. Для кожної зміни, що відбувається з чим-небудь і в нас і навколо нас, потрібен певний збіг обставин; один їх збіг