Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

Про це звучання каміння в Карнакському храмі йшли розмови вже давно і, звичайно, теж з великими прикрасами. Багато хто одразу вірив цим розмовам, другі зовсім не вірили, а треті замість того, щоб сперечатися і говорити навмання, вирішили перевірити їх і розібратися з цілковитою певністю, чи правда, що каміння храму звучить.

З метою такої перевірки французькі вчені Жолуа, Девільє, Косі а, Ленер, Деліль і інші вирушили в Карнак. їм справді пощастило почути чудове звучання зсередини каменів, вдалося і дослідити його причину. Те саме чув і визначний досліджувач Єгипту — Шампольон Молодший.

Причина звучання виявилася та ж, що і в статуї Мемнона. Точнісінько та сама! Повторилися обставини — повторилося і чудо. Виявилися в камінні тріщини й щілини, діяли сонячне тепло і роса — і камінь зазвучав.

Щоб це відбулося, зовсім не потрібно було втручання ні бісів, ні богів, ні інших чудесних і надприродних сил, бо чудесне явище сталося при таких обставинах само по собі. Та інакше й не могло бути.

Отже, те, що деякі люди вважають за чудеса, відбувається не за бажанням надприродних сил, а з необхідності і цілком природно. Варто подумати про це: чудеса звичайно повторюються! Кажуть, і в старовинних книгах написано, що чудеса трапляються то в одному, то в іншому місці, то в той, то в інший час. При цьому кажуть, ніби їх творить то одне, то інше божество, то один, то інший чудотворець.

І це щира правда. Але що цим доводиться? Те, що чудеса зовсім не чудеса, а звичайнісінькі явища природи, тільки незрозумілі людям. Вони повторюються, тому що повторюються обставини, які їх викликали. Але якщо повторилися обставини, то і чудо не може не статися: воно відбувається в такому разі неминуче і необхідно. А коли так, то де ж тоді воля і бажання богів, які творять чудеса? Якщо ці самі чудеса відбуваються за певних обставин, з необхідності — значить, без уявної божої волі. Отже, виходить, що чудеса зовсім не чудеса.

Звучання каменів пощастило спостерігати, крім Фів і Карнака, в каменоломнях Сієни, звідки стародавні єгиптяни добували граніт для своїх будівель.

Це явище було помічено і в інших місцях. Так, наприклад, якийсь англієць Бенкс (Bankes) чув звучання каменів протягом кількох років на острові Філі (теж у Єгипті). За переказами, на цьому острові зберігалася мумія Осіріса, стародавнього єгипетського царя й бога. Звук, що видавало тут каміння, на думку Бенкса, дуже схожий на звук струни арфи. Так звучать колони стародавнього храму.

Але звучать не лише камені, а й цілі гори.

На Сінайському півострові, на північний захід від міста Таура, на березі Червоного моря підноситься Джебель-Накуг на 120 метрів над рівнем моря. В перекладі на російську мову це означає «гора, що дзвенить».

Гору назвали так тому, що вона справді звучить. Спочатку мандрівникові здається, ніби він чує дзижчання дзиги. Такий звук то підвищується, то спадає, то таємниче замовкає, то знову відновлюється. І чим вище мандрівник піднімається на гору, тим гучніші й триваліші ці звуки.

Багато вчених спостерігали це явище і з цією метою сходили на гору. Підійматися на неї дуже важко: гора складається з білого крихкого пісковика, який в кількох місцях покрито наносом чистого піску. Коли німецький вчений Сітцен повз навколішках угору по схилах, наносний пісок котився з-під його ніг униз. При цьому сталося таке чудо: під ногами вченого земля справді стогнала; звучали скелі і навіть найближчі провалля. Гуркіт і стогін чути було навколо. А люди, що вірили в богів і бісів, тремтіли.

Коли Сітцен досяг гірської вершини, йому здалося, що земля почала коливатися, тому що від гуркоту в нього запаморочилася голова. Таким сильним був цей гуркіт.

І це явище мимоволі викликало глибоке враження чогось страшного, таємничого і чудесного.

Підіймалися на Джебель-Накуг ще два англійці — Ге і Уелстед. Вони також чули, як звучить ця гора. Спочатку звуки нібито були схожі на ніжний дзвін арфи. Через якусь мить вони змінилися і стали схожими на той звук, який утворюється, коли водити мокрим пальцем по склу. Трохи згодом звуки стали нагадувати віддалений грім, який, здавалось, потрясав усю гору. Скеля, де сиділи мандрівники, коливалася, лякаючи їхніх верблюдів.

Це чудесне явище спостерігав також англієць Уард. Він прибув до Джебель-Накугу від моря. Йти йому довелося через довгу смугу сипучого піску. Її оточували шари пісковика з довгими вибоїнами, вимитими водою. Одна з таких вибоїн була завширшки близько 14 метрів і вела до самої вершини. По ній мандрівникам довелося сходити на гору. Вибоїна ця підіймалася досить стрімко і з обох боків була захищена од вітрів двома хребтами із пісковика.

«Спочатку все було тихо, — розповідає мандрівник, — потім почувся тихий і приємний звук. Він то голоснішав, то спадав і був схожий на віддалені переливи флейти. Але раптом звуки стали гучнішими і сильнішими. Вони вже були схожі на звуки органа. І весь горб немов захитався. Здавалося, дедалі більш різноманітні звуки чути з-під ніг, в міру того як збільшувалася маса піску, що коливався».

Що ж це були за звуки?

Тубільці-араби кажуть, що в надрах гори сховано великий і стародавній монастир. У певний час гудуть його підземні дзвони, закликаючи монахів до молитви. Тоді вся гора починає дрижати від цих могутніх звуків. Сиплеться з її схилів пісок, нанесений вітром, і тремтять люди й тварини… А в цей час, за звуком дзвонів, ідуть у глибині