Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Необхідно, щоб українська сторона сама почала творити доконані факти, примушуючи противника реаґувати на наші ініціятиви. Чи така політика можлива? Ми переконані, що - в певних скромних межах - так. Тільки вона вимагає розумного й обережного плянування, з повним врахуванням реальної обстановки і наших спроможностей. Ми мусимо вести нашу політику з позиції слабости (a не “з позиції сили”, як свого часу писав бундючно один журналіст) і тому не можемо дозволити собі на лобові атаки, які мусять кінчатися поразками Ось перелік заходів, що їх здійснення нам було б під силу, коли б ми на них зосередили всю нашу енерґію:

1. Найбільш ефективна допомога, що її можемо дати Україні -це закріплення й розбудова повноцінного українського суспільного й культурного життя в розсіянні. Зберігаючи нас самих, як українську спільноту поза межами батьківщини, здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз-у-раз докази нашої живучости - ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на рідних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи.

2. Культурною творчістю в ділянках науки, літератури, мистецтва тощо можемо створювати вартості, що збагачують націю в цілому, заповняючи прогалини в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах. Наприклад, історики-еміґранти можуть своїми працями давати антидот проти викривлень історичної свідомости й занику історичної пам’яті, що совєтський режим намагається накинути українському народові. Досвід показує, що дійсно цінні наукові праці, посталі на еміґрації, скорше чи пізніше доходять до відома підрадянської наукової громадськости, спонукують режим і його речників вступати з ними в полеміку, іноді примушують режим до певних поступок. Без “Енциклопедії Українознавства” ми ледве чи побачили б “Українську Радянську Енциклопедію”!

Хтось міг би сказати, що наукова й літературна творчість є привілеєм вибраних одиниць, і тому з цього не можна робити мети для діяспори в цілому та, зокрема, її політичних організацій. Але духова творчість не може розвиватися в порожнечі, вона вимагає відповідного суспільного запліччя. Почесне завдання української діяспорійної громадськости дати відповідне матеріяльне забезпечення нашим науковим установам, журналам і видавництвам. Обов’язок демократичних політичних чинників - стояти на сторожі дієвої інтелектуальної свободи в нашому збірному житті, без чого не може нормально розвиватися наука й література.

3. Діяспора повинна становити зв’язкову ланку між Україною й зовнішнім світом. Москва прагне відгородити своїх українських підданих від світу, немов китайською стіною. Наше завдання - знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці.

РАДЯНСЬКА УКРАЇНА З ІСТОРИЧНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ{106}

Вивчення сучасної України є сферою радше політології, аніж історії, і більшість досліджень у цій ділянці належить політологам. За останні роки з’явилося декілька цінних праць, що їх написали “радянологи”[372]. Автор даної статті - не політолог, а дослідник історії. Однак він має надію, що історик може зробити свій внесок до кращого розуміння сучасних подій, застосовуючи для цього своє відчуття часової перспективи та динаміки подій. Такий історичний підхід видається особливо плідним при розгляді національних проблем у СРСР, оскільки поточні емпіричні дані, на яких політологи спирають свої висновки, неповні й часто непереконливі.

Для стороннього спостерігача СРСР виглядає однорідним за своєю суттю явищем. Чужоземний мандрівник, який подорожує республіками Радянського Союзу, всюди знайде одну й ту саму суспільно-політичну систему, один і той самий тип установ, однаковий розклад занять у школах, ті самі пропагандистські гасла і дуже схожі умови життя. Відповідно до цього Радянський Союз справляє враження однорідної країни, і серед західних дослідників цей погляд найбільш поширений. На їхню думку, національні відмінності в СРСР переважно мовні й не мають великого політичного значення, особливо з огляду на дедалі більше поширення російської мови в усіх частинах Радянського Союзу.

Однак не треба забувати, що нації, які складають СРСР, існували як етнокультурні спільноти за багато століть не лише до Жовтневої революції, але й до того часу, коли відповідні народи підпали під панування царської Росії. Тому мовне розмаїття, яке ми бачимо в Радянському Союзі, виражає приховані під поверхнею різниці у колективній ментальності, в укорінених у суспільстві поставах, в інтелектуальних і політичних традиціях. Важко по-справжньому зрозуміти значення багатонаціонального характеру СРСР, не знаючи історії народів цього регіону. Але здебільшого таких знань якраз і бракує, оскільки західні вчені розглядають минуле цієї частини світу переважно з централістичних позицій, як історію зростання імперської російської держави, метропольного російського суспільства та культури[373].

Україні належить почесне місце серед національних проблем Радянського Союзу. За своїми розмірами, населенням та економічною потужністю Українська РСР стоїть в одному ряду з найбільшими країнами Європи. Україна займає проміжне положення між власне Росією і т. зв. сателітними країнами Східної Європи. Без перебільшення можна сказати, що статус України безпосередньо впливає на структуру СРСР і всього соціалістичного блоку, а також на становище Радянського Союзу як світової потуги. Це мало б стати підставою для зацікавлення західної наукової громадськості українськими справами.

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Українську РСР можна найкраще зрозуміти, якщо розглядатимемо її як утілення компромісу між українським націоналізмом і російським централізмом - звичайно, не в сенсі формальної угоди, що постала наслідком переговорів, а радше як вияв фактичної рівноваги антагоністичних суспільних сил, жодна з яких не була достатньо міцною, щоб утвердитися повністю. Коли б українська революція 1917-1921 рр. могла йти своїм природним шляхом, її логічним наслідком була б самостійна національна держава. Але український визвольний рух був заслабкий, аби досягти цієї мети, й Україна мусила погодитися на дальше панування Москви. З другого боку, Ленін, який до революції багато разів висловлювався на користь великої унітарної держави й відкидав федералізм, був змушений визнати, що національне відродження України (й інших неросійських народів колишньої царської імперії) - реальний факт, з яким варто рахуватися. Немає жодного сумніву, що готовність зробити поступки неросійським національностям була одним із вирішальних чинників перемоги більшовиків над їхніми російськими суперниками[374].

Умови цього компромісу можна охарактеризувати таким чином: Росія зберегла політичний контроль над Україною і, завдяки цьому, позицію найбільшої потуги у Східній Європі. Україна зберегла, після