Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

брав у руки свій меч, не знаючий страху, з любові до віри Мухаммеда ударяв мечем, на білій арені рубав круглі голови, як кулі. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, удар своїм чорним мечем по моїй шиї, відрубай мені голову; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу». Ще одне слово сказав він: «Коли з високої, високої чорної гори скочується камінь, його зупиняв своєю міцною п'ятою, своїм стегном я, муж Казан; коли із землі піднімалися, зігнувшись, гарячі нарости, їх удавлював у землю своєю міцною п'ятою я, муж Казан; коли грубі сини беків учиняли сум'яття, їх заспокоював ударами нагайки я, муж Казан; коли на горах стояв туман, піднимались густий туман і град, коли мені не було видно вуха мого богатирського коня, коли воїни, що залишилися без поводиря, збивалися з дороги, для тих подорожніх, хто залишився без поводиря, радісною звісткою був я, муж Казан! Я пішов на семиголового дракона; від жаху перед ним моє ліве око почало проливати сльози; око моє, негідне око, боягузливе око, сказав я, що сталося з тобою, що ти злякалося однієї гадини? І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене, удар своїм мечем, відрубай мені голову; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу; поки залишаються воїни огузів, я тебе славити не буду». Тут ще одне сказав Казан: «На крутому узвишші, омиваючись в Оманському морі, у недоступних місцях збудоване місто ґяурів; направо, наліво він розсилає війська, уражає; його плавці ходять скрізь на дні води; випробовані з них, думаючи, що сам бог під їхньою владою, на дні води кричать один одному; їхні нечестивці, відмовившись від правильного, читають неправильне; їхні дівчата-наречені грають у золоті бабки; їхніх беків (так багато), як бур'янів. Шість разів огузи намагалися – не могли взяти тієї фортеці; з шістьма людьми я, Казан, вирушив, не дав їй і шести днів протриматися, взяв її, зруйнував її церкви, на їхньому місці збудував мечеті, змусив проголошувати заклик до молитви, їхніх дівчат-наречених змусив гратися під моїми грудьми, їхніх беків зробив рабами. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; воїнів, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; від твого меча у мене щита немає; свій рід, своє коріння я не зраджу». Казан знову заговорив: «Той, кого я на крутому узвишші змусив повернути назад, це, ґяуре, твій батько; та, кому я своєю пристрастю причинив муку, це твоя дочка-наречена; біля білої фортеці я збуджував свого коня; на коні я поскакав до народу Каруна, скрушив вежу їхньої білої фортеці. Принесли біле срібло; я сказав: це – мідні гроші; принесли червоне золото, я сказав: це – мідь, привели своїх світлооких дочок-наречених, я не дав себе звабити, зруйнував їхні церкви, збудував мечеті, віддав на пограбування їхнє золото, їхнє срібло. І тут я не говорив: я – муж, я – бек, не хвалився; тих, що хвалять себе, не схвалював. Якщо я потрапив тобі до рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; свій рід, своє коріння я не зраджу, тебе славити не стану». Ще одне тут сказав Казан-бек: «Від самця-тигра білої скелі один мій корінь; на узвишші, що лежить посередині, він не дає зупинятися твоїм козам! Від лева білих очеретів один мій корінь; твоїм рябим коням він не дає зупинятися! Від дитяти-самця вовка один мій корінь; тьмі твоїх білих баранів він не дає бродити! Від білого кречета-самця один мій корінь; твоїм рябим качкам, твоїм чорним гусям він не дає літати! У народі решти огузів у мене є син, його зовуть Урузом, є брат, його зовуть Кара-Гюне; тим, хто у вас знову народиться, вони не дадуть жити! Якщо я потрапив до твоїх рук, ґяуре, убий мене, погуби мене; від твого меча у мене щита немає; свій рід я не зраджу». Ще одне він сказав: «Ґяур, що гавкає як собака, чия властивість – брудна жадібність, чия їжа – м'ясо напівмертвої свині, чиє ложе – мішок соломи, чия подушка – півшматка цегли, чий бог – шматок дерева! Поки я бачу огузів, я тебе славити не буду. Тепер, ґяуре, якщо уб'єш мене, убий; коли ж не уб'єш, якщо всемогутній дасть мені (можливість), я уб'ю тебе, ґяуре!» Ґяури говорять: «Він не став славити нас; ходімо, уб'ємо його». Беки ґяурів зібралися, прийшли, цього разу сказали: «У нього є син, є брат; убивати його не можна». Вони повели його, кинули його у свинячий хлів, зачинили.

Нога коня кульгава, язик співця швидкий; ніхто не знав, чи помер, чи живий Казан. Між іншим, хане мій, у Казана був хлопчик; він виріс, став юним джигітом. Якось він сів на коня, прибув у диван; хтось говорить: «Хіба ти не син хана Казана?» Уруз розсердився, говорить: «Скажи, негідний, хіба мій батько – не Баюндур-хан!» Той сказав: «Ні, він – батько твоїй матері, а тобі дід». – «Скажи, чи помер мій батько, чи живий?» – запитав Уруз. Той сказав: «Він живий, він у полоні у фортеці Туманан». Від таких слів юнак заплакав, зажурився, повернув свого коня, повернувся назад, прийшов до своєї матері; тут він почав говорити своїй матері – подивимось, хане мій, що він говорив: «Мамо, я – не син Баюндур-хана, я – син хана Казана. Скажи, народжена від негідного, чому ти мені (цього) не говорила! Право матері – право бога; інакше я дістав би свого чорного булатного меча, не дав би тобі спам'ятатися, відрубав би твою прекрасну голову, пролив би на землю твою яскраво-червону кров». Його мати заплакала і говорить: «Сину, твій батько неушкоджений, та я не говорила; я боялася, що ти підеш до ґяурів, даси себе убити, загинеш; ось чому я не говорила, душа моя, сину! Але пошли людину до свого дядька; нехай він прийде, подивимось, що він скаже». Він послав людину, покликав свого дядька, той прийшов; Уруз говорить: «Я піду до фортеці, де став бранцем мій батько». Вони дружньо порадились, до всіх беків прийшла звістка: