Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

На шляху їм трапилася Ая-Суфіа ґяурів; попи співали; це був досить міцний монастир. Вони зійшли з коней, наділи одяг купців, під виглядом торговців повели мулів і верблюдів. Ґяури побачили, що приходять люди, на купців не схожі, вони втекли, увійшли у фортецю, замкнули ворота, піднялися на вежу, запитали: «Хто ви?» Вони сказали: «Ми торговці». – «Ви говорите неправду», – сказали ґяури, ухопилися за каміння. Уруз зійшов з коня, говорить: «Хто пив із золотого кубка мого батька, хто любить мене, нехай зійде з коня, нехай (усі) ударять по одному разу палицею по воротах цієї (фортеці)!» Шістнадцять джигітів зіскочили з коней, затулилися щитами, поклали собі палиці на плечі, підійшли до воріт, ударили по одному разу палицею, розбили ворота, увійшли всередину, перебили (усіх) ґяурів, яких знайшли, не дали їм послати вісника, пограбували майно, повернулися в табір, (там) розташувалися.

Між тим там був коров'ячий пастух; він побачив, що фортецю взято, утік, пішов до тагавора, приніс звістку, що Ая-Суфіа взято: «Чому ви сидите? – сказав він, – на вас прийшов ворог; приготуйте свою зброю для захисту». Тагавор скликав беків, запитав: «Як нам справитися з ними?» Беки сказали: «Щоб справитися з ними, краще всього нам звільнити Казана, виставити його проти них». Це слово повважали розумним; пішли, звільнили Казана, привели до тагавора; тагавор говорить: «Казан-бек, на нас прийшов ворог; якщо ти цього ворога від нас вигониш, ми тебе відпустимо, погодимося і данину платити; а ти дай клятву, що на наш народ ворогом не прийдеш». Казан говорить: «Клянуся богом! коли ми будемо бачити прямий шлях, кривим шляхом не прийдемо». – «Казан дав добру клятву», – сказали ґяури, зраділи. Тагавор зібрав військо, прийшов на арену, велів поставити шатра; військо ґяурів зібралося навколо Казана. Казану принесли броню, (дали йому) меча, списа, палицю і все, що треба для війни, одягли (і озброїли) його.

Текінці

Тут прийшли воїни огузів, загін за загоном. Гучно забили в барабани; Казан побачив, що попереду війська, попереду одягнених у залізну броню огузів, прискакав бек на світло-сивому коні, з білим прапором, велів поставити своє шатро, розгорнув загін, зайняв місце; слідом за ним прийшов Кара-Гюне, розгорнув загін, зайняв місце. Відразу ж Казан спрямував коня на арену, викликав борців; вершник сірого коня, Бейрек, ударив коня, виїхав на арену. Казан тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця, джигіте; що ти за джигіт? Ти одягнув залізну броню з міцними наплечниками, джигіте; що ти за джигіт? Як твоє ім'я, джигіте? скажи мені». Тут Бейрек заговорив: «Хіба ти мене не знаєш, ґяуре? Мене зовуть Бамсі-Бейреком, сином Бай-Бура-хана, тим, хто зі славою злетів з Байбурда, фортеці Пара-Сара, коли чужинці хотіли взяти його наречену, зупинив (їх), узяв (її). Прийди, ґяуре, поборемось». Ще одне сказав тут Казан: «Скажи, джигіте, попереду цього війська вийшов загін з білим прапором, поставив свої шатра попереду народу; той джигіт, що їздить на світло-сивому коні, що то за джигіт? чий він, джигіт? заради твоєї голови скажи мені». Бейрек говорить: «Чиїм йому бути, ґяуре? Це – син нашого бека Казана». Казан у душі говорить: «Слава богу, мій хлопчик став великим мужем». «Навіщо ти, ґяуре, запитуєш мене про те, про се», – сказав Бейрек, пустив свого коня на Казана, взяв у руку палицю-шестопер, ударив Казана; Казан не дав упізнати себе, вчепився за пояс Бейрека, схопив його, потягнув, взяв у нього з рук палицю, наніс Бейреку удар палицею в потилицю; Бейрек обхопив шию коня, повернув назад; Казан говорить: «Іди, Бейрек, скажи своєму бекові, нехай він прийде». Це побачив син Ілік-Коджі, який не умів відступати. Дюлек-Вуран виїхав на арену; Казан тут заговорив: «Рано-вранці ти встаєш, джигіте; що ти за джигіт? Свого бедуїнського коня ти збуджуєш, джигіте; що ти за джигіт? Мужу від мужа приховувати своє ім'я – ганьба; як твоє ім'я, джигіте? скажи мені». Дюлек-Вуран говорить: «Хіба ти, ґяуре, не знаєш мого імені? Мене зовуть Дюлек-Вураном, сином Ілік-Коджі, тим, хто вважає млявість ганьбою, хто вийшов із свого народу, взяв ключі від п'ятидесяти семи фортець, хто не уміє відступати». Він взяв у руки свого списа, погнав коня, хотів пронизати Казана, не пронизав, промахнувся; Казан ударив коня, вирвав списа з його рук, ударив його (списом) у потилицю, (спис) розбився на друзки, зламався; він говорить: «Слухай, народжений від негідного, скажи своєму бекові, нехай він прийде». Той також повернувся назад. Казан знову викликав борців; витязь Рустам, син Дузана, ударив коня, виїхав на арену; тут Казан знову заговорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця; ти сів на свого кавказького коня; що ти за джигіт? як твоє ім'я? скажи мені». Витязь Рустам говорить: «Мене зовуть витязем Рустамом, сином Дузана, тим, хто піднявся і встав зі свого місця, убив двох своїх братів-немовлят, тягну ганебне життя». Він також пустив коня на Казана, думаючи, що подолає його, – не міг подолати; Казан-бек і йому наніс удар, говорить: «Іди, негідний, скажи своєму бекові, нехай він прийде».

Той також повернувся. Казан знову викликав борців. Повід коня Уруза тримав його дядько Кара-Гюне; раптом Уруз висмикнув повід із його рук, оголив меч, погнав коня на свого батька, не дав себе втримати; він опустив меч на плече Казана, розрубав його броню, наніс йому в плече рану, глибиною у чотири пальці; його яскраво-червона кров задзюрчала, пролилася на його пазуху; Уруз знову повернувся до нього, щоб ударити ще раз. Тут Казан гучним голосом говорить своєму синові – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину, вершино моєї чорної гори! сину, світло моїх темних очей! витязю мій, Урузе! леве мій, Урузе! Не губи свого білобородого батька!» В Уруза закипіла кров у жилах