Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) - Іван Дерейко
Подібною була доля всіх українських військових формувань, створених ОУН-Б на початку війни — командирів арештовували, а вояків, як ненадійних, розподіляли по німецьких частинах. Загальна ж кількість сформованих бандерівцями військових загонів, за підрахунками Івана Патриляка, не перевищувала 4000 бійців[43].
За схемою, аналогічною ОУН-Б, діяли і представники ОУН-М. Вони сформували мережу невеликих груп цільового призначення, а також велику (1500 чол.) групу добровольців з територій, що відійшли до Румунії — т. зв. Буковинський Курінь. Це формування, організоване провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), під виглядом робочої колони (arbeitskolonne) пройшло за маршрутом Кам’янець-Подільський, Дунаївці, Іванківці, Бар, Жмеринка, Браїлів, Вінниця, Київ. Одна з підгруп куреня здійснила рейд через Ялтушків, Нову Ушицю, Стару Ушицю, Копайгород, і з’єдналась з основною групою у Вінниці. По дорозі буковинців забезпечували харчуванням і, частково, уніформою та зброєю місцеве командування Вермахту, але за це вони час від часу були змушені здійснювати свої номінальні функції (мостити дороги), та забезпечувати німецькі частини перекладачами. Як і бандерівці, мельниківці залишали у населених пунктах, через які проходили, по одному-два рої для створення українських органів влади та поліції.
Крім того, під повним контролем ОУН-М перебували дві зондеркоманди при Абвері, сформовані з українців: т. зв. групи Пулюя-Масікевича (Пума) та Ничипоровича. Вони також, як і Буковинський Курінь, використовували власне «легітимне» становище для проведення націоналістичної роботи на окупованих теренах України і створення власних адміністративних та поліційних органів у Миколаївській та Дніпропетровській областях.
На Поділлі створенням поліції займалася т. зв. Бильська група ОУН-М, одна сотня Буковинського куреня та окремі рої ОУН-Б. Найбільш значущим їх досягненням було створення у Вінниці українського козацького батальйону під керівництвом генерала армії УНР Івана Омеляновича-Павленка. Це стало можливим завдяки допомозі члена зондеркоманди Пума (а заразом і провідника ОУН-М у Румунії) Ореста Зибачинського[44].
Найбільший центр самоутворення українських формувань у 1941 році виник під егідою уряду УНР на Поліссі. Ним стала т. зв. Поліська Січ (ПС) під керівництвом Тараса Бульби-Боровця.
Її зародок виник вже з початком війни у вигляді групи українських патріотів, що здійснили роззброєння підрозділу міліції НКВС у райцентрі Сарни. На цій базі було створено повстанський загін, що займався роззброєнням відступаючих червоноармійців і боротьбою з організованими силами Червоної Армії. З приходом німецьких військ в липні 1941 року Бульба став комендантом Народної міліції Сарненського району. 8 серпня 1941 року він отримав дозвіл від командування 213 охоронної дивізії на організацію збройної частини чисельністю 1000 чоловік (Einheit «Polisska Sitsch»). Зброя і спорядження для даного формування були частково трофейні, а частково надані німецькими військами.
В кінці серпня Поліській Січі вдалося розгромити радянський гарнізон у місті Олевську, і опанувати значну територію у трикутнику Слуцьк — Гомель — Житомир, очистивши її від залишків Червоної Армії. Чисельність загонів Боровця на листопад 1941 зросла від 3 до 10 тисяч козаків[45]. Основу формування складали чотири територіальні курені, і розгалужена мережа сільських і містечкових гарнізонів. Керівництво 213-ї охоронної дивізії легітимізувало виникнення цих гарнізонів дозволом на створення охоронних команд в містах до 100 чоловік, та в селах до 50 чоловік. Вони діяли під синьо-жовтим прапором і насаджували українську адміністрацію на місцях, нерідко конфліктуючи з цього приводу з німецькими гарнізонними і місцевими комендатурами. До прибуття цивільної адміністрації РКУ регіон був під повним контролем бульбівців, позаяк частини Вермахту просувались вперед, залишаючи тут тільки комендатури.
На майбутнє Боровець розробив схему створення української армії, що мала формуватись з територіальних частин та з’єднань. Найнижчою ланкою армії мали стати сільські відділи та сотні. Групи сотень складали курінь, ті в свою чергу мали формуватись у районні полки. Кілька полків становили обласну бригаду, дві-чотири бригади об’єднувались у Окружні Січі, на зразок Поліської (своєрідні з’єднання, на зразок корпусу)[46].
З обох відламів ОУН встановити співпрацю Бульбі вдалось лише з слабкими в цьому регіоні мельниківцями[47]. В Рівному і інших містах Волині поліція здебільшого перебувала в руках ОУН-Б. На контакт з Боровцем бандерівці не йшли з ідеологічних засад, так як вимагали припинення «отаманщини» і підпорядкування власному Проводу. Натомість, ОУН-М виділила на прохання Бульби 10 молодих старшин, в яких у ПС була гостра потреба.
На початку вересня 1941 року армійське командування зробило спробу просунути ПС до лінії фронту під Чернігів. Боровець проігнорував цей наказ, провівши натомість серію переговорів в Рівному з командуванням Вермахту в Україні, з вимогою визнання ПС зародком української армії, і погоджуючись не на передислокацію на Чернігівщину, а виключно на розширення своєї діяльності на цю територію. Переговори завершились безрезультатно, німецький командувач Вермахту в РКУ генерал Кітцінгер сказав, що він не в праві ухвалювати політичні рішення, такі, як дозвіл на формування українських військ під власним командуванням.
Зважаючи на невдачі у легітимізації власних прагнень, а також після перших проявів нацистської окупаційної політики, 16 листопада 1941 року Бульба-Боровець оголосив про розпуск ПС під приводом неможливості надалі співпрацювати з німецькою армією. Конфлікт загострився ще й відмовою старшин вже розформованої Січі співпрацювати з німецькою Айнзатцкомандою, яка 18 листопада надіслала офіцера з вимогою виділити
