Серед таємниць і чудес - Микола Олександрович Рубакін

Гомера йдеться про чудесні пригоди одного грецького героя, на ім’я Одіссей, після троянської війни і про постійне втручання богів у його долю. Це було за тисячу сто років до нашої ери, тобто три тисячі років тому. Царство лежало в Малій Азії, на березі Середземного моря. Війна греків з троянцями була багаторічною і жорстокою. В цю війну, за стародавніми переказами, постійно втручалися боги. Вони то допомагали, то шкодили людям, в залежності від свого бажання і розуміння. «Іліада» та «Одіссея» були в греків у великій шані, і все, що розповідається в цих книгах, вважалось щирою правдою— такою правдою, яка не викликала ніякого сумніву.

Почали шукати в «Іліаді» і в «Одіссеї», чи не сказано там чогось підхожого про статую, що співає. Як відомо, старовинні книги написані не завжди зрозумілою і дохідливою мовою. Їх писали стародавні люди і в такий час, коли ще зовсім не мали теперішнього ясного розуміння. Крім того, не було в них і сучасних наукових, тобто точних і достовірних знань. Вони пояснювали природу та її життя на свій старовинний взірець, пояснювали плутано, туманно і погано відрізняли істину од помилки, правду від неправди. Зрозуміло, що неясні думки і неправильні тлумачення дуже легко перекрутити. Довір’я до давнини й віра в старовинну книгу тільки допомагають цьому. Кінець кінцем, само по собі виходило, що старовинні помилкові думки, старовинна брехня породжують нові помилки і брехню. Так буває всюди і завжди. Так сталося і з поясненням єгипетського чуда про камінь, що співає.

ПОЯСНЮЮТЬ ЧИ ЗАПЛУТУЮТЬ СТАРОВИННІ КНИГИ?

Знайшлися в «Одіссеї» такі рядки, де розповідається про якогось стародавнього героя — Мемнона. Його прославляють як хороброго воїна, «подібного до Бога». «Він — рідний син променистої богині Еос», тобто Зорі. Зорю стародавні греки вважали за особливу істоту, надприродну і чудесну, що може їсти, пити, спати, кохати і ненавидіти, мати дітей, може втручатися в справи людей і природи. В «Одіссеї» сказано так: «Скоро підніметься Еос, в тумані ранковім народжена. Мені аж ніяк не гидкий плач по улюблених мертвих, яких доля спіткала спільна». Слова книги незрозумілі. Але і з них усе-таки можна догадатися, що тут іде мова про героя Мемнона, сина Зорі, і що хтось оплакує мертвих. Почали ритися і в інших старовинних грецьких книгах.

ЯК НАРОСТАЄ СТАРОВИННИЙ ПЕРЕКАЗ

Серед книг уславилась одна, яка звалась «Теогонією», тобто «Походженням богів». Написав її визначний грецький поет Гесіод, який жив на 100 років пізніше за Гомера і за 1000 років до нашої ери. В «Теогонії», що написана пізніше за «Одіссею», говориться про Мемнона вже детальніше, ніж в «Одіссеї». Там розповідається про Мемнона ціла історія: в царя троянського, ГІріама, твердить «Теогонія», був брат Тіфон. Богиня Еос (Зоря) була дружиною цього Тіфона. У них народилося два сини: один на ім'я Мемнон, а другий — Емафіон. Цей Емафіон став царем Ефіопії, тобто теперішньої Абіссінії і Нубії, які межують з Єгиптом.

Але й цього мало. З часом розповідь про Мемнона розрослася ще більше. Були вигадані до неї ще різні нові подробиці подібно до того, як вони звичайно вигадуються: по-перше, — в дрібницях, по-друге, — непомітно, і, по-третє,— людьми правдивими і щирими, які, між іншим, самі не знають, що роблять.

Минуло після Гесіода років сто. З’явилася грецькою мовою нова стародавня віршована книга, яка називалась «Ефіопіда», тобто поема про Ефіопію. Написав її якийсь поет, на прізвище Арктін, із міста Мілета. В цій книзі ще докладніше розповідається про Мемнона, про те, як Мемнон вирушив на війну на чолі 10 000 ефіопів допомагати троянському цареві Пріаму проти греків, як він з ними воював, як убив грецького героя Антілоха, а за це, кінець кінцем, його самого убили, як побивалася над тілом мерця мати Зоря і як вона вимолювала у царя богів, Зевса, безсмертя своєму синові. Зевс, розповідається далі в книзі, вшанував пам’ять героя Мемнона тим, що перетворив його прах у чорних яструбів, і ті бились над його могилою, зображуючи битви під Троєю. То були таємничі птахи «мемноніди», що торжествували на банкеті смерті. Але безутішна мати Мемнона залишилась невдоволеною і цими чудесами. Вона втілила голос свого сина в кам’яну статую, яку ефіопи спорудили на честь Мемнона. Завдяки цьому кам'яна статуя заспівала і заговорила. «Кожного разу, коли піднімалася із мороку молода з пурпурними перстами Еос чи яскравим полум'ям розкидалась по небу перед заходом сонця», із статуї неслись жалібні, сумні звуки. Вранці, коли сходило сонце, із статуї лунав голос радісний і ніжний; а ввечері, коли сонце сідало, голос «улюбленою сина» Зорі, Мемнона, звучав глибоким сумом.

Ось що розповідалося в старовинній грецькій книзь. І це було написано ще задовго до того часу, коли зазвучало кам’яне зображення єгипетського фараона Аменхотепа. Статуя заговорила за кілька сот років після того, як було написано книгу.

Коли чутки про чудесну статую, що розмовляла, дійшли до греків, знайшлися серед них віруючі люди, які відразу збагнули, в чім тут суть справи. Ось, виходить, кого зображує кам’яна статуя в Єгипті—не фараона Аменхотепа III, а Мемнона! То байдуже, що на ній написано, нібито спорудив її цей фараон. Адже на ній будь-хто і будь-що міг написати. Вся суть справи не в написі, а в чуді, тобто в тому самому голосі, що його чути із глибини каменя. Це голос Мемнона, сина богині Зорі. Це він самий. Інакше й бути не може, бо про це розповідається в старовинних книгах, що їх написали дуже поважні люди; а вони вже знали, про що писали…

До речі, та частина Фів, де стоїть статуя Аменхотепа, звалась Мемноніумом — містом мерців. Чому її так назвали? Це теж не випадково. Це в пам’ять Мемнона, ефіопського героя.

Така схожість назв (Мемнон і Мемноніум) теж допомогла тому, що статую фараона Аменхотепа III почали вважати зображенням ефіопа Мемнона. Так було знайдено пояснення чудесного явища. Голос, що з сходом сонця доносився із поваленої статуї, був голосом Мемнона: син жалівся своїй матері на те лихо, що з