Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Інтерес Британії до Єгипту був безпосередньо зумовлений важливістю Індії, до якої в пізніші роки додалася потреба в нафті. Уперше британські війська захопили Каїр у 1882 році, через тринадцять років після відкриття Суецького каналу, яким з Парижа керувала Компанія Суецького каналу. До Першої світової війни Єгиптом правив — фактично, якщо не офіційно — резидент Британії (більшу частину цього періоду — грізний лорд Кромер). З 1914 по 1922 рік Єгипет був британським протекторатом, після чого одержав незалежність. Відносини між двома країнами певний час лишалися стабільними й були офіційно формалізовані в Договорі 1936 року. Але в жовтні 1952 року новий уряд Каїра під проводом армійських офіцерів, які скинули єгипетського короля Фарука, його денонсував. У відповідь британці, побоюючись втратити привілейований доступ до стратегічно важливого водного шляху, знову окупували зону каналу.
Упродовж двох років один з офіцерів-революціонерів Ґамаль Абдель Нассер очолив уряд і почав наполягати на відведенні британських солдатів з єгипетської землі. Британці були схильні до компромісу — вони потребували співпраці з Єгиптом. Сполучене Королівство дедалі більше залежало від дешевої нафти, яку ввозили через Суецький канал й оплачували стерлінгами. Якби це постачання обірвалося або араби відмовилися приймати оплату в стерлінгах, Британія мусила б використати свій дорогоцінний валютний резерв, щоб купити долари чи дістати нафту з інших джерел. Ба більше, як у лютому 1953 року рекомендував британському урядові Ентоні Іден, тодішній міністр закордонних справ, «військову окупацію можна було б втримувати силою, але у випадку Єгипту від бази, від якої це залежало, мало користі, якщо немає місцевої робочої сили, щоб її обслуговувати».
Відповідно, у жовтні 1954 року Лондон підписав угоду про евакуацію суецької бази до 1956 року, але за умови, що військова присутність Британії в Єгипті може бути відновлена, якщо інтересам Британії загрожуватимуть атаки на або від держав регіону. Угоди було дотримано, й останні британські солдати залишили Суец 13 червня 1956 року. Однак на той час полковник Нассер, який проголосив себе президентом Єгипту в листопаді 1954 року, уже й сам ставав проблемою. Він був впливовою фігурою в новоствореному русі незалежних держав від Азії до Африки, представники яких з’їхалися на конференцію в місто Бандунг (Індонезія) у квітні 1955 року та засудили «колоніалізм у всіх його проявах». Арабські радикали в усьому регіоні сприймали його як харизматичного лідера. Тож ним зацікавився СРСР: у вересні 1955 року Єгипет оголосив про велику угоду з Чехословаччиною щодо постачання зброї.
Отже, ближче до 1956 року британці почали дедалі більше ставитися до Нассера як до загрози — самостійного радикального деспота, який усівся впоперек життєво важливого водного шляху, а також прикладу, який він подавав для інших. Іден та його радники постійно порівнювали його з Гітлером — як із небезпекою, якій треба було протистояти, а не умиротворяти її. Париж поділяв це бачення, хоча нелюбов французів до Нассера була пов’язана не так із загрозою, яку він становив для Суецу, чи навіть з його дедалі тіснішою дружбою з Радянським блоком, як із тим руйнівним впливом, який він справляв на північно-африканських французьких васалів. Сполучені Штати теж були незадоволені президентом Єгипту. На зустрічі з Тіто в Югославії 18 липня 1956 року Нассер зробив спільну з прем’єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру заяву про «нейтралізм», підкреслено заперечивши будь-яку залежність Єгипту від Заходу. Американці образилися: після початку переговорів у листопаді 1955 року щодо американського фінансування Асуанської греблі на річці Ніл держсекретар США Даллес уже 19 липня їх перервав. Тиждень по тому, 26 липня, Нассер націоналізував Компанію Суецького каналу[212].
Спершу західні держави відреагували єдиним фронтом: Британія, США та Франція скликали конференцію в Лондоні, щоб вирішити, як діяти у відповідь. Конференція відбулася, і 23 серпня в підсумку було випрацьовано «план», який прем’єр-міністр Австралії Роберт Мензіс мав представити Нассеру. Але Нассер його відхилив. Тоді учасники лондонської конференції зустрілися знову, з 19 по 21 вересня, цього разу погодившись сформувати Асоціацію користувачів Суецького каналу. Тим часом британці та французи оголосили, що вони винесуть суперечку навколо Суецу на обговорення в ООН.
До цього моменту Британія докладала особливих зусиль, щоб узгоджувати свою реакцію на дії Нассера з Вашингтоном. Вона все ще мала перед США великі борги й виплачувала відсотки за величезні позики; тиск на стерлінг у 1955 році навіть змусив Лондон подумати про те, щоб якось тимчасово відтермінувати ці виплати. Лондон завжди ставився до американських інтересів у регіоні з певною часткою скептицизму: вважалося, що Вашингтон виношує намір витіснити Британію з Близького Сходу, і саме тому американські речники час від часу вдавалися до антиколоніальної риторики, щоб більше позагравати з місцевими елітами. Але відносини між двома країнами загалом були добрі. Корея — та динаміка «холодної війни» — стерла взаємні образи 1940-х років, і британці відчували, що вони можуть заручитися американською підтримкою у відстоюванні власних інтересів та зобов’язань на міжнародній арені. Тож, навіть попри те, що Ейзенгавер особисто казав їм, що вони схильні перебільшувати значення Нассера й загрозу, яку він становив, британські лідери не піддавали жодним сумнівам те, що США завжди їх підтримуватимуть, якщо ситуація загостриться.
Саме в цьому контексті прем’єр-міністр Британії Ентоні Іден (який попереднього року змінив на посаді літнього Черчилля) вирішив раз і назавжди розібратися з клопітним єгиптянином. Хай що б вони говорили публічно, британці й французи втрачали терпіння щодо ООН та її обтяжливих процедур. Вони не хотіли дипломатичного рішення. Навіть тоді, коли ще тривали різноманітні конференції та обговорювались міжнародні плани дій у відповідь на політику Нассера, британський уряд почав таємні переговори з Францією щодо підготовки спільного воєнного вторгнення в Єгипет. 21 жовтня до задуму долучилися ізраїльтяни, які приєдналися до надсекретних переговорів між Францією та Британією в Севрі. Інтерес Ізраїлю був доволі простий: кордон між Єгиптом та Ізраїлем працював
