Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

У лютому 1958 року уряд Фелікса Ґаяра, який щойно заступив на посаду, зганьбив себе бомбардуванням Сахета, прикордонного міста в Тунісі, де, як підозрювали, була розташована база алжирських націоналістів. Через протест міжнародної спільноти, який це викликало, а також пропозиції англо-американських «доброзичливців» допомогти дати раду алжирському хаосу, алжирські європейці почали дедалі більше побоюватись, що Париж збирається їх покинути. Поліцейські та солдати в Парижі й Алжирі почали відкрито виявляти солідарність із позицією переселенців. Уряд Ґаяра, третій за одинадцять місяців, 15 квітня подав у відставку. Через десять днів в Алжирі відбулася масштабна демонстрація, учасники якої вимагали збереження французького Алжиру назавжди та повернення де Ґолля до влади. Організатори демонстрації створили Комітет громадської безпеки, назва якого була недвозначним відлунням однойменного утворення часів Французької революції.

15 травня, через 48 годин після того, як ще один французький уряд на чолі з П’єром Пфлімленом набув повноважень, генерал Рауль Салан, командувач французької армії в Алжирі, вигукнув ім’я де Ґолля до радісного натовпу на алжирському форумі. Сам де Ґолль, який помітно уникав публічних появ після того, як пішов з громадського життя та переїхав до свого родинного селища Коломбе в Східній Франції, з’явився перед публікою, щоб 19 травня провести пресконференцію. Озброєні повстанці взяли під свій контроль острів Корсику, а Париж охопили чутки, що невдовзі там висадяться десантники. 28 травня Пфлімлен подав у відставку, а президент Рене Коті закликав де Ґолля сформувати уряд. Навіть не вагаючись, де Ґолль заступив на посаду 1 червня, а наступного дня за його повноваження проголосувала Національна асамблея. Перше, що він зробив, — вилетів в Алжир, де 4 червня, немов оракул, звернувся до щасливого натовпу підбадьорених солдатів і вдячних європейців: «Je vous ai compris» («Я вас зрозумів»).

Новий прем’єр-міністр Франції справді зрозумів своїх алжирських прихильників краще, ніж вони думали. Він був шалено популярний серед європейців Алжиру, які вважали його своїм рятівником: на референдумі у вересні 1958 року за де Ґолля проголосувало 80% виборців у Франції і 96% — в Алжирі[206]. Серед багатьох характерних рис де Ґоллю була властива непохитна повага до порядку та законності. Герой «Вільної Франції», суворий критик Віші, людина, що відновила авторитет Французької держави після серпня 1944 року, він не був другом алжирським повстанцям (чимало з яких у минулому підтримували Петена), і ще менше — вільнодумним революційним молодим офіцерам, які перейшли на їхній бік. Найпершим своїм завданням він вважав відновлення авторитету французького уряду. На другому місці стояло врегулювання алжирського конфлікту, який так сильно його підривав.

Упродовж року стало зрозуміло, що Париж і Алжир обіймають протилежні позиції. Міжнародна спільнота ставала дедалі прихильнішою до ФНВ та його вимог щодо незалежності. Британці надавали незалежність своїм африканським колоніям. Навіть бельгійці нарешті відпустили Конго у червні 1960 року (хоча й у безвідповідальний спосіб та з катастрофічними наслідками)[207]. Колоніальний Алжир швидко ставав анахронізмом, і де Ґолль це повністю усвідомлював. Він уже заснував «Французьку спільноту» як перший крок до «співдружності» колишніх французьких колоній. На південь від Сахари швидко отримували формальну незалежність еліти з французькими дипломами в країнах, які були надто слабкі, щоб вижити самостійно, а тому приречені на цілковиту залежність від Франції впродовж прийдешніх десятиліть. У вересні 1959 року, лише через рік після прийняття повноважень, президент Франції запропонував Алжиру «самовизначитись».

Розлючені тим, що вони розцінили як свідчення майбутньої зради, офіцери та європейське населення Алжиру почали планувати повномасштабне повстання. Відбувалися заколоти й перевороти, ширилися чутки про революцію. У січні 1960 року в Алжирі виросли барикади, а «ультрапатріоти» стріляли у французьких жандармів. Однак через непримиренність де Ґолля повстання провалилося, а ненадійних старших офіцерів (зокрема Массу та його начальника, генерала Моріса Шалля) завбачливо перевели подалі від Алжиру. Утім заворушення тривали, сягнувши апогею в квітні 1961 року в провальному військовому путчі, інспірованому новоствореною Організацією таємної армії (ОТА). Але заколотникам не вдалося усунути де Ґолля, який на французькому національному радіо засудив «військовий бунт купки генералів-відставників». Найбільше від заколоту постраждав моральний авторитет та міжнародний імідж (точніше, те, що від нього лишилося) французької армії. Абсолютна більшість французьких чоловіків і жінок, чиї сини нерідко служили в Алжирі, дійшли висновку, що незалежність Алжиру не лише неминуча, а й бажана — і в інтересах самої Франції, що швидше, то краще[208].

Де Ґолль, який завжди був реалістом, розпочав переговори з ФНВ у курортному містечку Евіан на Женевському озері. Перші раунди переговорів, які відбулися в червні 1960-го, а потім у червні та липні 1961 року, не привели до порозуміння. Нова спроба в березні 1962 року була успішнішою: після десяти днів переговорів дві сторони досягли згоди, а 19 березня, після майже восьми років безперервних бойових дій, ФНВ оголосив про припинення вогню. На підставі домовленостей, досягнутих в Евіані, де Ґолль скликав референдум у неділю 1 липня, і народ Франції абсолютною більшістю проголосував за те, щоб звільнитися від алжирських кайданів. Через два дні Алжир став незалежною державою.

Алжирська трагедія на цьому не завершилася. ОТА перетворилася на повноцінну підпільну організацію, спочатку віддану збереженню французького Алжиру, а коли це не вдалося — покаранню тих, хто «зрадив» їхню справу. Тільки в лютому 1962 року агенти й бомби ОТА забрали життя 553 осіб. Видовищні замахи на міністра культури Франції Андре Мальро й на самого де Ґолля провалилися, хоча принаймні одна спроба влаштувати засідку на машину президента, коли той проїжджав паризькими околицями Петі-Кламар, виявилась небезпечно близькою до успіху. Упродовж декількох років на початку 1960-х років Францію тримала на гачку цілеспрямована й дедалі більш відчайдушна терористична загроза. Французька розвідка зрештою знешкодила ОТА, але пам’ять про ті часи жила довго.

Тим часом мільйони алжирців були змушені всупереч власній волі виїхати до Франції. Європейські франкоалжирці (їх називали «п’є-нуар», що в перекладі з французької означає «чорноногі») селилися здебільшого в Південній Франції; перше покоління довго тамувало образу на французьку владу за те, що вона зрадила їхні вимоги та змусила їх покинути свою домівку й роботу. Алжирські євреї також виїхали з країни, дехто в Ізраїль, дехто, як-от раніше марокканські євреї, — до Франції, де вони саме вчасно утворили найбільшу (та переважно сефардську) єврейську спільноту в Західній Європі. Багато арабів теж полишили незалежний Алжир. Дехто поїхав через страх репресивного авторитаризму ФНВ. Інші, зокрема ті, хто працював із французами або допомагав французькій поліції та