Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Франція поспішала забути про свою алжирську травму. Евіанські угоди 1962 року поклали край майже п’яти десятиліттям війни або страху війни в житті країни. Населення втомилося — втомилося від криз, втомилося воювати, втомилося від погроз, пліток і заколотів. Четверта республіка проіснувала лише дванадцять років. Нелюблена та неоплакана, вона від самого початку була жорстоко ослаблена відсутністю ефективної виконавчої влади — спадщина режиму Віші, через яку післявоєнні парламентарі не прагнули встановлення сильного інституту президента. Їй також заважали парламентська та виборча системи, які стимулювали багатопартійність і породжували нестабільні коаліційні уряди. У цей період сталися безпрецедентні суспільні зміни, але вони викликали суперечливу негативну реакцію. П’єр Пужад, книгар із Сен-Сере в південно-західній французькій глибинці, сформував першу європейську протестну партію, яка зосереджувалась навколо одного питання — захистити «des petits, des matraqués, des spoliés, des laminés, des humiliés» — обкрадених, оббреханих, принижених пересічних чоловіків і жінок, яких історія обділила увагою. Після всезагальних виборів 1956 року до парламенту ввійшли п’ятдесят два антисистемні депутати-«пужадисти».

Та, найголовніше, першу післявоєнну французьку республіку похитнула її колоніальна боротьба. Як і Старий порядок[209], Четверту республіку підкосила вартість війни. Від грудня 1955 року до грудня 1957 року Франція, попри стабільне зростання економіки, втратила дві третини своїх валютних резервів. Контрольований обмін валют, різні курси обміну (подібно до тих, що діяли в Радянському блоці в пізніші десятиліття), зовнішній борг, дефіцит бюджету та хронічна інфляція були пов’язані з неконтрольованими витратами на провальні колоніальні війни, які тривали з 1947 по 1954 рік, а потім знову з 1955 року і далі. Стикаючись із цими перешкодами, різні уряди не могли дійти згоди й розпадалися. Навіть без збайдужілої армії Четверта республіка була б змушена протистояти цим викликам лише через десять років після найгіршої в історії країни військової поразки та ганебної чотирирічної окупації. Те, що вона так довго протрималася, — узагалі диво.

Інститути П’ятої республіки Шарля де Ґолля були створені саме для того, щоб подолати недоліки своєї попередниці. Значення Асамблеї та політичних партій знизилося, натомість повноваження уряду посилилися: конституція давала президенту значний контроль та ініціативу у провадженні політики й абсолютну владу над прем’єр-міністрами, яких він міг звільняти та призначати буквально на власний розсуд. Після успішного завершення алжирського конфлікту де Ґолль запропонував обирати президента Республіки шляхом прямого загальнонаціонального голосування (а не непрямим чином в Асамблеї, як було дотепер); цю зміну до конституції слухняно затвердили на референдумі 28 жовтня 1962 року. Завдяки підтримці своїх інститутів, власним здобуткам та особистим якостям — а також пам’яті населення про те, що все може бути інакше, — президент Франції тепер мав більше повноважень, ніж будь-який інший обраний на вільних виборах голова держави чи уряду у світі.

У внутрішній політиці де Ґолль здебільшого волів залишати щоденні справи на своїх прем’єр-міністрів. Програма радикальних економічних реформ, яка почалася із запровадження нового франка 27 грудня 1958 року, узгоджувалася з попередніми рекомендаціями Міжнародного валютного фонду та безпосередньо сприяла стабілізації проблемної французької фінансової системи. Попри весь свій шарм й авторитетність, де Ґолль був природженим радикалом, який не боявся змін: як він сам написав у «Vers l’armée de métier» («Армія майбутнього»), молодечому трактаті про військову реформу, «ніщо не може тривати, якщо його постійно не переглядати». Тож не дивно, що чимало найважливіших змін у французькій транспортній інфраструктурі, плануванні міст та державних промислових інвестиціях були задумані й розпочалися саме під його керівництвом.

Але, як і багато інших напрямків внутрішньої модернізації, які впроваджував де Ґолль, зокрема амбітні плани Мальро відновити й очистити всі історичні будівлі в державній власності Франції, ці зміни завжди були частиною ширшої політичної мети — відновлення французької величі. Як і генерал Франко в Іспанії (з яким в усьому іншому він не мав нічого спільного), де Ґолль розумів економічну стабілізацію та модернізацію загалом як засоби боротьби за відновлення національної слави. Франція перебувала в постійному занепаді щонайменше з 1871 року, а її похмурий шлях супроводжували військові поразки, дипломатичні приниження, колоніальний відступ, економічне погіршення та внутрішня нестабільність. Де Ґолль прагнув завершити добу занепаду Франції. «Усе життя, — писав він у своїх воєнних мемуарах, — я мав певне уявлення про Францію». Тепер він збирався втілити його в життя.

Сферою своєї діяльності французький президент обрав зовнішню політику: вибір був продиктований як особистими уподобаннями, так і raison d’état[210]. Для де Ґолля здавна було хворою темою постійне приниження Франції — не так німецьким ворогом у 1940 році, як англо-американськими союзниками після. Де Ґолль ніколи не забував про те, що сам як представник збіднілої та загалом нікому не потрібної Франції в роки війни перебував у ганебній самотності в Лондоні. Воєнний реалізм не дозволяв йому вголос говорити про розпач, який він поділяв з іншими співвітчизниками, коли британці втопили французьку гордість — Середземноморський флот — у Мерс-ель-Кебірі у липні 1940 року, проте ті події й досі йому боліли.

Де Ґолль також мав особливу причину неоднозначно ставитись до Вашингтона, де Франклін Рузвельт ніколи не сприймав його всерйоз. Сполучені Штати підтримували добрі відносини з режимом Віші значно довше, ніж це видавалося пристойним чи доречним. У воєнних переговорах союзників Франція була відсутня; і навіть якщо це дозволяло де Ґоллю в пізніші роки цинічно знімати з себе відповідальність за Ялтинські угоди, які він таємно схвалив, пам’ять про це не давала йому спокою. Але найбільше приниження прийшло, коли війна була виграна. По суті, Францію відсторонили від ухвалення будь-яких важливих рішень щодо Німеччини. До обміну розвідданими між Британією та США ніколи не запрошували Франції (яку небезпідставно підозрювали в тому, що вона може стати джерелом небезпечного витоку інформації). Крім того, Франція не входила до ядерного «клубу», тому в міжнародних військових розрахунках її роль зменшилась до безпрецедентно незначущої.

Ще гіршим було те, що Франція повністю залежала від США в її колоніальній війні в Азії. У жовтні 1956 року, коли Британія, Франція та Ізраїль таємно домовилися напасти на Єгипет Ґамаля Нассера, саме президент Ейзенгавер змусив Британію вийти з домовленості, чим викликав безпомічну лють Франції. Рік по тому, у листопаді 1957 року, французькі дипломати безпорадно обурювалися, коли британці та американці почали постачати зброю в Туніс: французи боялися, що вона опиниться в руках