Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Крах французького Індокитаю пришвидшив занепад останнього із французьких коаліційних урядів, які намагалися його втримати, та вступ П’єра Мендеса-Франса на прем’єрську посаду. Під його проводом французи 21 липня 1954 року підписали в Женеві угоду, за умовами якої Франція виходила з регіону, де залишалися два окремі утворення — «Північний» та «Південний» В’єтнам, — політичні відносини й інститути яких мали визначити майбутні вибори. Ті вибори так і не відбулися, тож тягар підтримки південної частини колишньої французької колонії тепер лягав на самих американців.
Мало хто у Франції шкодував про Індокитай. На відміну від Нідерландів, вона не дуже довго була в регіоні; і попри те, що за першу В’єтнамську війну заплатила Америка (а це усвідомлювало не так багато тогочасних французів), там воювали й помирали французькі солдати. Французькі праві політики особливо нападали на Мендеса-Франса та його попередників за те, що ті не змогли воювати краще, але ніхто не пропонував чогось ліпшого, тож майже всі потай були раді здихатися В’єтнаму. Тільки французька армія — або ж, точніше, професійний офіцерський корпус — довго таїла образу. Деякі молоді офіцери, зокрема ті, хто спочатку служив у лавах Опору або «Вільної Франції» і набув там звички складати власну думку про політику, почали плекати зародкове, але небезпечне невдоволення. Уже вкотре, ремствували вони, політичні командувачі в Парижі зробили ведмежу послугу французькому війську на полі бою.
Після втрати Індокитаю Франція спрямувала свою увагу на Північну Африку. У певному розумінні це відбулося майже буквально — Алжирське повстання почалося 1 листопада 1954 року, лише через чотирнадцять тижнів після підписання Женевських угод. Але тривалий час після того Північна Африка залишалася в центрі інтересу Парижа. З тієї миті, як у 1830 році французи вперше ступили на землю сьогоднішнього Алжиру, ця колонія стала частиною більшої французької мрії, яка корінилася в ще давнішому прагненні домінувати в Північній Африці від Атлантичного узбережжя до Суецу. Коли на сході їхнім планам перешкодили британці, французи задовольнилися першістю в Західному Середземномор’ї та Центрально-Західній Африці по той бік Сахари.
За винятком значно давнішого поселення в Квебеку та деяких островів у Карибському басейні, Північна Африка (зокрема Алжир) була єдиною французькою колонією, де європейці облаштувалися на постійній основі та в значних кількостях. Але чимало з цих європейців були за походженням не французами, а радше іспанцями, італійцями, греками або ще кимось. Навіть такий хрестоматійний французький алжирець, як Альбер Камю, був наполовину іспанцем, наполовину французом; а його французькі пращури переїхали напередодні його народження. Часи перенаселення Франції минули дуже давно; і на відміну від Росії, Польщі, Греції, Іспанії, Португалії, Скандинавії, Німеччини, Ірландії, Шотландії (і навіть Англії), Франція не була країною емігрантів упродовж багатьох поколінь. Французи не були природними колонізаторами.
Проте якщо Франція поза межами Франції таки існувала, то це був Алжир — що підтверджувалося, як ми пам’ятаємо, адміністративною належністю Алжиру до Франції як частини структури метрополії. Найближчою аналогією з іншою країною був Ольстер, інший заморський анклав у колишній колонії, інституційно включений в «основну територію»; там проживала давня спільнота переселенців, для яких зв’язок із серцем імперії важив набагато більше, ніж для тієї більшості, що населяла метрополію. Те, що Алжир може одного дня стати незалежним (і, відповідно, з огляду на абсолютну чисельну перевагу арабів та берберів серед населення, сформувати арабський уряд), для його європейської меншини було немислимим.
Отож французькі політики здавна намагалися про це не думати. Жоден французький уряд, за винятком короткого періоду Народного фронту в 1936 році на чолі з Леоном Блюмом, не приділяв серйозної уваги кричущому безладдю, яке коїлося у французькій Північній Африці під керівництвом колоніальних адміністраторів. І до, і після Другої світової війни французьким політикам й інтелектуалам було добре відомо про поміркованих алжирських націоналістів на кшталт Ферхата Аббаса, але ніхто не очікував, що Париж в осяжній перспективі справді піде назустріч їхнім скромним вимогам щодо самоврядування або «внутрішнього керування». Проте арабські лідери вірили в те, що поразка Гітлера призведе до довгоочікуваних реформ, тож коли 10 лютого 1943 року, після висадки союзників у Північній Африці, вони видали маніфест, то дуже старанно наголошували на своїй відданості ідеалам 1789 року й любові до «культури Франції та Заходу, з якою їх познайомили і яку вони плекали».
Їхні прохання залишилися непочутими. Уряд звільненої Франції мало переймався почуттями арабів, а коли ця байдужість призвела до заворушень у регіоні Кабілія на схід від Алжира в травні 1945 року, їх безкомпромісно придушили. У наступні десять років увага Парижа була зосереджена на іншому. На той час, коли ці роки стримуваної злості та притлумлених сподівань вивергнулися вибухом організованого повстання 1 листопада 1954 року, про компроміс уже не йшлося. Алжирський Фронт національного визволення (ФНВ; Front de Libération Nationale) очолило молоде покоління арабських націоналістів, які зневажали помірковану та прихильну до Франції стратегію їхніх батьків і дідів. Їхньою метою було не «внутрішнє керування» чи реформа, а незалежність — реалізацію цієї вимоги пізніші французькі уряди навіть не могли собі уявити. Результатом стали вісім років кривавої громадянської війни.
Французька влада запропонувала запізнілі реформи. Новий соціалістичний уряд Ґі Молле в березні 1956 року надав незалежність сусіднім французьким колоніям Тунісу й Марокко, і це стало першою капітуляцією колоніальної держави на африканському континенті. Та коли Молле відвідав Алжир, натовп європейських поселенців закидав його гнилими помідорами. Париж опинився між молотом безкомпромісних вимог підпільного ФНВ та ковадлом категоричної позиції європейського населення Алжиру, яке тепер представляв Комітет оборони французького Алжиру (l’Algérie française), щодо неприйнятності будь-якого компромісу з їхніми арабськими сусідами. Французька стратегія, якщо це можна так назвати, полягала в тому, щоб перемогти ФНВ силою, а тоді вже тиснути на європейське населення, вимагаючи змиритися з політичними реформами та певним поділом влади.
Французька армія слухняно розпочала проти партизанів ФНВ війну на виснаження. Обидві сторони регулярно вдавалися до залякувань, тортур, убивств та цілеспрямованого тероризму. Після низки особливо жахливих страт арабів та європейських розправ у відповідь у грудні 1956 року політичний представник Молле Робер Лакост надав французькому полковнику-десантнику Жаку Массу повний карт-бланш за будь-яку ціну знищити повстанців-націоналістів в Алжирі. У вересні 1957 року Массу святкував перемогу, придушивши загальний страйк і завдавши повстанцям нищівної поразки в Битві за Алжир.
