Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Функції республіканської держави не надто відрізнялися від її фашистської попередниці, від якої вона успадкувала більшість державних службовців[181]: Рим мав забезпечувати роботу, послуги й добробут багатьом італійським громадянам, для яких це було єдиним порятунком. За допомогою різноманітних посередників та холдингових агенцій (деякі з них, як-от Інститут промислової реконструкції (ІПР) або Національний інститут соціальної безпеки, були створені ще Муссоліні; інші, наприклад, Нафтогазова національна корпорація, — у 1950-х роках) Італійська держава або володіла, або контролювала великі сектори італійської економіки: зокрема енергетику, транспорт, інженерну та хімічну промисловість і продовольчий сектор.
Попри всі економічні аргументи проти такої стратегії (що частково корінилися в міжвоєнному фашистському прагненні економічної автаркії), її соціальні та політичні переваги були очевидні. На початку 1950-х років штат ІПР становив 216 тисяч осіб; інші агенції, зокрема чимало підрозділів державного апарату, давали робочі місця сотням тисяч інших людей. Контрактна робота, фінансована через Південний фонд, — будівництво доріг, міських житлових будинків, сільських проєктів зрошення — та державні субсидії на нові фабрики й комерційні послуги були ще одним, і до того ж суттєвим, джерелом централізованого фінансування, як і власне державне працевлаштування: до середини 50-х років майже 60% державних службовців походили з Півдня, хоча на регіон припадало лише трохи більше третини населення країни.
Така система створювала широкі можливості для корупції та злочинності; тут Республіка також прямо продовжувала традицію, яка брала початок із перших років об’єднаної держави. Хто б не контролював Італійську державу, ця особа мала дійсно добре становище для того, щоб прямо чи опосередковано роздавати привілеї. Таким чином, політика в післявоєнній державі, незважаючи на релігійні чи ідеологічні уподобання, була насамперед боротьбою за володіння державою, за доступ до її важелів, привілеїв та патронажу. І коли йшлося про те, щоб заволодіти й користуватися цими важелями, християнські демократи під проводом Альчіде де Ґаспері та його наступників виявили неперевершену майстерність і підприємництво.
У 1953 році, а потім ще раз у 1958-му, християнські демократи вибороли понад 40% голосів (частка їхніх голосів упала нижче 38% тільки наприкінці 1970-х років). Вони безперебійно керували країною в коаліціях із маленькими партіями до 1963 року, коли почали вступати в партнерства з партіями меншості некомуністичної лівиці. Найбільшу підтримку, поза традиційними колами виборців-католиків з Венеції та Венето, їм забезпечував Південь: Базиліката, Молізе, Калабрія та острови Сардинія і Сицилія. Тут виборців з маленьких міст приваблювала не релігія, а послуги, заради яких вони цілими поколіннями зберігали вірність партії. Мера — християнського демократа в міську адміністрацію південного міста або представника до національного парламенту обирали й переобирали за обіцянки забезпечити постачання електроенергії, прокласти водопровід у будинках, надавати сільські кредити на житло, будувати дороги, школи, заводи і створювати робочі місця — а завдяки партійній монополії на владу він міг їх виконати.
Християнські демократи в Італії багато в чому нагадували подібні партії в Західній Німеччині, Нідерландах і Бельгії. Їм бракувало ідеологічного навантаження. Поза сумнівом, де Ґаспері та його наступники дбали про те, щоб регулярно зустрічатися із владою Ватикану й ніколи не пропонувати і не підтримувати закони, яких Ватикан не схвалював; післявоєнна Італія була для Церкви певною мірою моментом помсти за агресивно антиклерикальну світськість нової Італійської держави після 1861 року. Але активна роль католицької церкви в італійській політиці була меншою, ніж стверджували її захисники і критики. Суспільний контроль насамперед забезпечували впливові центральні міністерства; варто зауважити, що де Ґаспері, подібно до комуністичних партій Східної Європи одразу після війни, невідступно тримав Міністерство внутрішніх справ під безпосереднім керівництвом християнських демократів.
З плином часу клієнтелістська система патронажу та привілеїв, створена християнськими демократами, стала характерною для національної італійської політики загалом. Іншим партіям довелося діяти за зразком: у містах і районах, підконтрольних ІКП, особливо в «червоній» Болоньї та навколишньому регіоні Емілія, комуністи підтримували своїх друзів і віддавали перевагу своїм виборцям, міським робітникам та сільським дрібним землевласникам з Паданської рівнини. Якщо різниця в підходах партій і існувала, вона полягала в акценті, який комуністи робили на власності й чесності їхньої муніципальної адміністрації на противагу широковідомій корупції та чуткам про зв’язки з мафією муніципалітетів під владою християнських демократів на Півдні. У 1950-х роках масштабна корупція практично стала винятковою монополією християнських демократів; у пізніші десятиліття соціалісти, які перебували при владі у великих містах Півночі, цілком успішно складали їм конкуренцію. У політиці корупція — це значною мірою побічний наслідок можливостей.
Урядування по-італійськи не претендувало на особливий моральний взірець, однак воно працювало. З часом цілі царини державної та громадянської діяльності де-факто поділили політичні сім’ї. Цілі галузі промисловості були «колонізовані» християнськими демократами. Контроль над газетами й радіо та працевлаштування в них — а пізніше й на телебаченні — поділили між собою християнські демократи, соціалісти та комуністи; часом деякі квоти перепадали дещо зменшеному представництву старомодних антицерковних лібералів. Посади і привілеї створювали та розподіляли відповідно до місцевого, регіонального й національного політичного впливу. Кожна суспільна установа, від профспілок до спортивних клубів, була поділена між християнськими демократами, соціалістами, комуністами, республіканцями та лібералами. З економічного погляду система була жахливо марнотратна і ворожа до приватної ініціативи та фінансової ефективності. Італійське «економічне диво» (як ми побачимо пізніше) сталося всупереч, а не завдяки їй.
І все ж таки післявоєнна стабільність в Італії була ключовою передумовою для економічного розвитку країни й подальших соціальних трансформацій. І ця стабільність, хай як це парадоксально, спиралася на вищеописаний своєрідний інституційний лад. У країні не було стабільної більшості, яка могла б підтримати ту чи іншу партію або програму, а склади парламентів, сформованих відповідно до непростої виборчої системи пропорційного представництва, були занадто строкаті, щоб дійти згоди щодо важливого чи суперечливого законодавства: Конституційний Суд, який міг би визначати відповідність законів післявоєнній республіканській конституції, з’явився лише в 1956 році, а питання щодо регіональної автономії, про яке так багато говорили, у парламенті проголосували тільки через чотирнадцять років.
Відповідно, як і в Четвертій французькій республіці та почасти з тих самих причин, Італією де-факто керували невиборні адміністратори, які працювали в центральному уряді або в одному з багатьох квазідержавних відомств. З огляду на цю обставину, яка очевидно суперечила демократії, історики ставилися до італійської політичної системи з певною зневагою. Можливості для хабарів, підкупу, корупції, політичного патронажу і просто грабунку були справді широкими і працювали
