Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Розв’язання Берлінської кризи показало, що дві Великі держави мали більше спільного, ніж вони часом визнавали. Тимчасом як Москва зобов’язалася більше не порушувати питання статусу союзників у Берліні, Вашингтон визнавав реальність східнонімецького уряду і не піддавався на тиск Західної Німеччини щодо ядерної зброї. Обидві сторони були зацікавлені в стабільності в Центральній Європі; але ще важливішим було те, що і США, і СРСР втомилися реагувати на вимоги та скарги своїх німецьких підзахисних з обох сторін. Перше десятиліття «холодної війни» дало німецьким політикам з обох боків розподільчої лінії безпрецедентні важелі впливу на їхніх покровителів у Вашингтоні та Москві. Великі держави боялися втратити довіру «своїх» німців та дозволили Аденаверу й Ульбріхту шантажувати себе, змушуючи до політики «невідступної присутності».
Москва, що, як ми пам’ятаємо, ніколи не мала наміру створювати клієнтську державу в східній зоні окупованої Німеччини, але пішла на це як на другий найкращий варіант, доклала неймовірних зусиль для того, щоб підтримати слабкий і занедбаний комуністичний режим у Берліні. Натомість східнонімецькі комуністи завжди мали певний острах, що їхні радянські покровителі їх зрадять[176]. Тож мур давав їм певні гарантії, хоч вони й були розчаровані рішенням Хрущова припинити наполягати на мирному договорі одразу ж після його появи. Щодо Бонна, то він завжди боявся, що «аміс» (американці) просто встануть і підуть. Вашингтон повсякчас докладав усіх можливих зусиль, щоб запевнити Бонн у своїй непохитній підтримці, але після того, як виріс мур, а американці очевидно поступилися, тривога західних німців тільки посилилась. Ось чому після зведення муру продовжували лунати обіцянки, що США ніколи не покинуть їхньої зони; вони були тлом у відомій промові Кеннеді «Ich bin ein Berliner»[177] у червні 1963 року. У 1963-му американська присутність у Європі становила 250 тисяч військових, тож очевидно, що Америка, як і Росія, не збиралася так швидко йти.
Мур завершив шлях Берліна як кризової зони світу та Європи. І хоча на досягнення формальних домовленостей у питаннях доступу пішло десять років, після листопада 1961 року Берлін уже не мав значення, а Західний Берлін поступово ставав політично неактуальним. До нього втратили інтерес навіть росіяни. Цікаво те, що Захід це зрозумів не одразу. Коли наступного року розпочалася Карибська криза, Кеннеді та його радники були переконані, що Хрущов замислив якусь складну макіавеллівську хитрість, щоб досягти своїх давніх цілей у Німеччині. Уроки 1948‒1950 років були надто добре засвоєні.
Кеннеді та його оточення вбачали в розміщенні ракет на Кубі спроби совєтів шантажувати вразливу Америку для того, щоб вона поступилася Берліном, — так само як Трумен й Ачісон вважали корейське вторгнення можливим зондуванням ґрунту для спроби прорватися крізь розділений кордон Німеччини. У перші десять днів Карибської кризи не минало й години, щоб американські лідери не згадали про Західний Берлін і необхідність «нейтралізувати» очікувані контрзаходи Хрущова в розділеному місті. У розмові з британським прем’єр-міністром Гарольдом Макмілланом 22 жовтня 1961 року Кеннеді зауважив: «Мені не треба вам пояснювати, як цей секретний та небезпечний крок Хрущова може стосуватися Берліна».
Проблема полягала в тому, що Кеннеді надто серйозно сприйняв радянські погрози та пропаганду і вибудував своє власне розуміння відносин між США й СРСР навколо берлінського питання. Це надзвичайно підсилило позірне значення Карибської кризи, через що Кеннеді 19 жовтня повідомив своїм найближчим радникам: «Я не думаю, що ми маємо будь-які задовільні альтернативи… Наша проблема — не лише Куба, а й Берлін. Коли ми визнаємо важливість Берліна для Європи та важливість союзників для нас, саме тоді Куба стане проблемою сьогодення. Інакше нам було б значно легше дати відповідь». За три дні до цього, коли розпочалася Карибська криза, держсекретар Дін Раск підсумував власне тлумачення радянських дій так: «Я також думаю, що до цього значною мірою має стосунок Берлін. Уперше я починаю справді підозрювати, що, можливо, містер Хрущов ставиться до Берліна цілком раціонально».
Та, як виявилося, Хрущов і був повністю раціональним у питанні Берліна. Радянський Союз справді мав велику перевагу у звичайному озброєнні в Європі й міг би захопити Західний Берлін (та більшу частину Західної Європи), коли б йому заманулося. Але тепер, коли США присягнули захищати свободу Західного Берліна всіма можливими засобами (що, по суті, означало за допомогою ядерної зброї), Хрущов не мав наміру наражатися на ризик ядерної війни через Німеччину. Як пізніше зауважив у своїх мемуарах радянський посол у Вашингтоні, «Кеннеді переоцінив готовність Хрущова та його союзників піти на рішучі дії заради Берліна — насправді найрадикальнішим кроком було зведення Берлінського муру»[178].
Коли Берлінська та Карибська кризи[179] лишилися позаду, супердержави напрочуд спритно заходилися розв’язувати невирішені питання першої «холодної війни». 20 червня 1963 року між Вашингтоном і Москвою було встановлено «гарячу лінію»; місяць по тому переговори в Москві між США, Радянським Союзом і Великою Британією завершилися Договором про заборону випробувань ядерної зброї. Цей договір, який набув чинності 10 жовтня, мав велике значення для Європи — не так завдяки його задекларованим цілям, як з огляду на заховані в ньому «підтексти».
Обидві супердержави прагнули зробити ядерну зброю недосяжною для Китаю та Західної Німеччини. Це і було справжньою метою Договору. Обіцянка щодо неядерної Німеччини була «послугою за послугу», яку Москва прагнула отримати в обмін на берлінський компроміс. Ось чому американці були готові наражатися на неприхильність Бонна заради того, щоб цього досягти. Західні німці дещо ображено сприйняли вето щодо німецької ядерної зброї (так само як і поділ Берліна) як ціну за подальшу американську присутність. Тим часом Договір підтвердив виразну зміну в радянських стратегічних пріоритетах, які посунулися від Європи в бік інших континентів.
Стабілізація «холодної війни» в Європі, зменшення ймовірності того, що вона перейде в «гарячу» фазу, й те, що вони загалом мало могли на це впливати, зумовили серед західних європейців досить зручне переконання, що вірогідність звичайного збройного конфлікту залишилася в минулому. Багатьом спостерігачам у 1953‒1963 роках здавалося, що війна була чимсь немислимим, принаймні на європейському
