Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Деякі групи австрійського суспільства неминуче виключили з цієї системи: власників дрібних магазинів, незалежних ремісників, фермерів із віддалених країв — тобто всіх, чия робота чи незручна позиція залишали їх поза мережею розподілу винагород і посад. А в тих осередках, де та чи інша сторона мала більшість, пропорційність подекуди поступалася монополії членів цієї партії на посади та послуги. Але зазвичай вимога уникати конфліктів перемагала місцеві особисті інтереси. Так само як новонабутий австрійський нейтралітет, що витіснив незручні спогади про більш суперечливі ідентичності минулого («габсбурзьку», «німецьку», «соціалістичну», «християнську») із захватом сприйняли як маркер національної ідентичності, так і постідеологічні (насправді постполітичні) наслідки коаліційного урядування й пропорційної адміністрації стали визначальними для суспільного життя в Австрії.

На перший погляд, могло здатися, що австрійська відповідь на політичну нестабільність відрізнялася від італійської; зрештою, політичні розбіжності в Італії розділяли комуністів і католиків — таке протиставлення навряд чи могло б претендувати на визначення «постідеологічного»[183]. Але насправді обидва випадки були доволі схожі. Тольятті та його партію вирізняло те, яке значення в післявоєнні десятиліття вони надавали політичній стабільності — збереженню та зміцненню державних демократичних інститутів, навіть ціною власної репутації комуністів як революційного авангарду. Урядування в Італії також відбувалося через систему пільг і посад, дещо подібну до «пропорцу», хоча й із сильними відхиленнями на користь однієї сторони.

Якщо ціною, яку Італія сплатила за політичну стабільність, зрештою став нестерпний рівень публічної корупції, то ціна австрійців була не така відчутна, але не менш злоякісна. Один західний дипломат якось порівняв післявоєнну Австрію з «оперою, яку співають недоуки» — маємо сказати, доволі влучно. Після Першої світової війни Відень втратив свій raison d’être[184] як імперська столиця; під час нацистської окупації та Другої світової війни місто позбулося своїх євреїв, які становили значну частину його найбільш освічених та космополітичних мешканців[185]. Відколи в 1955 році росіяни пішли геть, Відень не мав навіть зіпсованого шарму розділеного Берліна. Мірилом надзвичайного успіху Австрії в подоланні свого неспокійного минулого насправді стало те, що для багатьох відвідувачів її найхарактернішою рисою була заспокійлива монотонність.

Утім за ідилічним фасадом «Альпійської республіки», що дедалі більше розквітала, Австрія теж була по-своєму корумпованою. Як і Італія, вона виборола свою нововіднайдену безпеку ціною національного забуття. Тимчасом як більшість інших європейських країн, особливо Італія, могли похвалитися бодай міфом про національний опір німцям-окупантам, австрійці не мали жодної можливості переконливо використати свій досвід війни в подібний спосіб. І на відміну від західних німців, їх ніщо не обмежувало в тому, щоб принаймні публічно визнати злочини, які вони скоїли або допустили. Цікаво, що Австрія нагадувала Східну Німеччину, і не тільки доволі одноманітним бюрократичним характером свого державного апарату. Обидві країни були довільними географічними витворами, чиє післявоєнне громадське життя спиралося на мовчазну згоду створити новий принадний національний образ для загального вжитку — з тією лише відмінністю, що в австрійському випадку це завдання вдалося виконати набагато успішніше.

Християнсько-демократична партія з програмою реформ, парламентська лівиця, широкий консенсус стосовно того, щоб не тиснути на давні ідеологічні чи культурні розбіжності заради уникнення політичної поляризації та дестабілізації, а також деполітизоване громадянство — такий був набір визначальних рис післявоєнного примирення в Західній Європі. Практично всюди простежувались італійські чи австрійські тенденції в різноманітних комбінаціях. Навіть у Скандинавії спостерігалося неухильне зниження градуса політичної мобілізації, який сягнув піка в середині 1930-х років: із 1939 по 1962 рік щорічні продажі значків із символікою Дня солідарності трудящих стабільно падали (за винятком невеличкого відхилення наприкінці війни), а потім знову пішли вгору завдяки ентузіазму нового покоління.

У країнах Бенілюксу різноманітні спільноти, що їх населяли (католики та протестанти в Нідерландах, валлони та фламандці в Бельгії), здавна належали до окремих суспільних мереж, які формувалися в межах громад — желів, або стовпів, — що охоплювали більшу частину суспільної діяльності. Католики в переважно протестантських Нідерландах не лише молилися інакше й ходили в інші церкви. Вони також інакше голосували, читали інші газети та слухали власні радіопередачі (а в пізніші роки дивилися інші телевізійні канали). Серед дітей-католиків у Нідерландах у 1959 році 90% відвідували католицькі початкові школи; у тому самому році 95% фермерів-католиків належали до католицьких фермерських спілок. Католики подорожували, плавали, каталися на велосипедах і грали у футбол у католицьких організаціях; страховки вони також мали від католицьких агенцій, а коли наставав час, їх, звичайно, ховали окремо.

Подібні розбіжності протягом усього життя були притаманні повсякденню нідерландськомовного населення Північної Бельгії та повністю відділяли його від валлонів-франкофонів, хоча в цьому разі більшість в обох спільнотах була католиками. Однак у Бельгії «стовпи» визначали не лише мовну належність, а й політичну: існували спілки католиків і соціалістів, католицькі й соціалістичні газети, католицькі й соціалістичні радіохвилі — і кожна, зі свого боку, поділялася на ті, що обслуговували інтереси мовців нідерландської та французької. Тож цілком зрозуміло, що менш численне ліберальне угруповання в обох країнах не так завзято обстоювало спільні інтереси.

Пережита війна, окупація та спогади про запеклі суспільні протистояння попередніх десятиліть сприяли тіснішій співпраці між цими розділеними спільнотами. Найрадикальніші рухи, зокрема фламандських націоналістів, дискредитувала їхня опортуністична колаборація з нацистами; і загалом через війну люди менше асоціювали себе з традиційними політичними партіями, хоча не менше — з громадськими послугами, які вони надавали. І в Бельгії, і в Нідерландах католицькі партії (Християнсько-соціальна партія в Бельгії і Католицька народна партія в Нідерландах) міцно закріпилися в уряді з кінця 1940-х і до кінця 1960-х років, і навіть довше[186].

Риторика католицьких партій країн Бенілюксу була помірковано реформаторською, а їхні дії — подібні до християнсько-демократичних партій деінде: вони прагнули захищати інтереси католицької спільноти, монополізувати уряд на всіх рівнях від центрального апарату до місцевої влади та забезпечити потреби їхньої широкої виборчої бази державним коштом. За винятком релігійної складової, те саме стосувалося й головних опозиційних партій — Партії праці в Нідерландах та Партії праці (пізніше Соціалістичної) в Бельгії. Вони обидві були більш наближені до північноєвропейської моделі робітничого руху на базі профспілок, аніж до соціалістичних партій Середземномор’я, які успадкували радикальніші програми і часто критикували церкву; по суті, вони не цуралися ані боротьби за владу проти католиків, ані поділу з ними її трофеїв.

Саме завдяки такому надзвичайному поєднанню самодостатніх культурних спільнот та реформаторських ліво- і правоцентричних партій у Нідерландах встановилася політична рівновага. Так було не завжди. Бельгія особливо постраждала від серйозного політичного кровопролиття в 1930-х