Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Сумнозвісне «відставання в ракетних озброєннях», про яке Джон Кеннеді говорив під час своєї президентської кампанії перед виборами в 1960 році, було міфом, успіхом радянської пропаганди; те саме стосувалося поширених у той час історій про радянську освітню й технологічну перевагу. Як зауважив канцлер Німеччини Гельмут Шмідт двадцять років тому, Хрущов і деякі з його високопоставлених колег інтуїтивно відчували, що керували імперією, яка, по суті, була «банановою республікою з ракетами». Але СРСР справді вкладали великі ресурси в розбудову власних балістичних спроможностей. Перше успішне радянське випробування міжконтинентальної балістичної ракети відбулося в серпні 1957 року, на п’ять місяців раніше, ніж в Америці. Подальший запуск супутника 4 жовтня 1957 року показав, на що був здатен СРСР (що вжахнуло американців[171]).
Балістична зброя — міжконтинентальні ракети, здатні перенести ядерні боєголовки з глибокого радянського тилу до цілі в Америці — дуже подобалася, зокрема, Микиті Хрущову. Вона була дешевша за традиційне озброєння. А ще дозволяла Хрущову залишатися в добрих стосунках з військовими та важкою промисловістю, водночас спрямовуючи ресурси на виробництво споживчих товарів. І, як несподіваний наслідок, котрий пізніше оцінили обидві сторони, велика війна ставала набагато менш вірогідною, ніж раніше. Через ядерну зброю і Москва, і Вашингтон стали більш войовничими в риториці — важливо було створити враження, що вони готові й хочуть її застосувати, — але набагато стриманішими на практиці.
Що ж до Америки, то для неї ядерна зброя мала додаткові принади. США все ще намагалися знайти спосіб виплутатися з європейського павутиння, у якому вони застрягли, попри всі найкращі зусилля очільників країни. Одним із виходів була наявність ядерної зброї в Європі. Більше не треба було б упродовж невизначеного терміну забезпечувати величезний американський військовий контингент у серці Європи: і державні діячі, і воєнні стратеги з нетерпінням чекали на той день, коли Європа зможе захистити себе абсолютно самостійно, спираючись тільки на тверду обіцянку масивного американського удару на випадок, якщо СРСР піде в наступ. Як Ейзенгавер повторив у 1953 році, присутність США у Європі завжди була тільки «тимчасовим заходом, який мав надати нашим заокеанським друзям відчуття впевненості та безпеки».
З різних причин США так і не змогли втілити свій намір піти з Європи. Наприкінці 1950-х років Сполучені Штати наполягали на тому, щоб у Європі з’явилась ядерна зброя — як засіб стримування і під спільним європейським командуванням. Але ця ідея не подобалась ані британцям, ані французам. Не тому, що їхні уряди виступали проти ядерної зброї в принципі — британці випробували свою першу плутонієву бомбу в австралійській пустелі в серпні 1952 року; чотирнадцять місяців по тому першу британську ядерну бомбу поставили на озброєння Королівських повітряних сил. З воєнних та економічних причин британський уряд у той час був зацікавлений змінити стратегію з континентальної оборони на ядерну; британські заклики навіть допомогли переконати Ейзенгавера виступити зі стратегією «Нового погляду», крім того, британці не заперечували проти того, щоб ядерні бомбардувальники США розмістилися на їхній території[172].
Французи теж мали програму ядерного озброєння, яку Мендес-Франс ухвалив у грудні 1954 року, хоча першу французьку бомбу успішно випробували тільки в лютому 1960 року. Утім ані британці, ані французи не хотіли поступатися контролем над ядерним озброєнням якомусь європейському оборонному органу; французи з особливою недовірою ставилися до будь-якого натяку на те, що американці можуть дозволити німцям отримати доступ до ядерного спускового гачка. Тож американці неохоче визнали, що на їхню присутність у Європі нема ради, — саме це і хотіли почути їхні європейські союзники[173].
Другим питанням, яке прив’язувало американців до Європи, був Берлін. Через невдалу блокаду 1948‒1949 років колишня німецька столиця залишалася почасти відкритим містом; Східний і Західний Берлін мали між собою телефонне та транспортне сполучення, що перетинало різні окупаційні зони. Це також був єдиний транзитний маршрут зі Східної Європи в Західну. Німці, які тікали на Захід, могли приїхати до Східного Берліна з будь-якої точки Німецької Демократичної Республіки, пробратися з російської зони окупації до західних зон, а потім скористатися автомобільним чи залізничним сполученням, яке з’єднувало Західний Берлін з рештою частин Федеративної Республіки. Щойно їм вдавалось туди дістатися, вони одержували право на автоматичне набуття громадянства Західної Німеччини.
Подорож не була цілком безпечною, а втікачі могли взяти з собою лише те, що могли фізично нести; але жодна з цих обставин не ставала перешкодою для спроб молодих східних німців. У період із весни 1949 по серпень 1961 року через Берлін на Захід втекло від 2,8 до 3 мільйонів східних німців — близько 16% населення країни. Багато з них мали освіту й були кваліфікованими фахівцями — майбутнім Східної Німеччини; але серед них були також тисячі фермерів, які тікали від сільської колективізації в 1952 році, та робітники, що відмовилися підтримувати режим після жорстоких репресій у червні 1953 року[174].
Отож незвичайний статус Берліна був постійним джерелом сорому й катастрофою для міжнародного іміджу комуністичного режиму Східної Німеччини. Як тактовно сповістив Москву радянський посол у НДР у грудні 1959 року, «наявність у Берліні відкритого та, прямо кажучи, неконтрольованого кордону між світами соціалізму й капіталізму мимоволі підштовхує населення порівнювати дві частини міста, що, на жаль, не завжди буває на користь Демократичного Берліна». Певна річ, берлінська ситуація мала переваги і для Москви: місто стало головним шпигунським і розвідницьким центром «холодної війни»; станом на 1961 рік там діяло близько 70 різних служб, і саме в Берліні радянські розвідники здійснили деякі з найгучніших успішних операцій.
Однак тепер, коли радянські лідери змирилися з поділом Німеччини та «підвищили» статус східної зони до повноцінної суверенної держави, вони не могли нескінченно заплющувати очі на постійний відтік її людських ресурсів. Проте, коли Москва знову все ж таки привернула до Берліна міжнародну увагу й спровокувала міжнародну кризу, пов’язану зі статусом міста, це було не тому, що вона зважала на скривджені почуття східнонімецьких керманичів. У 1958 році Радянський Союз знову перейнявся тим, що американці можуть мати намір озброїти своїх західнонімецьких підзахисних — цього разу ядерною зброєю. Як нам відомо, це побоювання
