Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Перший крок у «Берлінській кризі» мав місце 10 листопада 1958 року, коли Хрущов виступив у Москві з публічною промовою, зверненою до західних держав:
Імперіалісти перетворили німецьке питання на постійне джерело міжнародної напруги. Керівні еліти Західної Німеччини роблять усе для того, щоб розбурхати воєнні пристрасті навколо Німецької Демократичної Республіки… Виступи канцлера Аденавера та міністра оборони Штрауса, ядерне озброєння Бундесверу та різноманітні військові навчання — усе це свідчить про певний напрямок політики керівних кіл Західної Німеччини… Вочевидь, для підписантів Потсдамського договору настав час відмовитись від залишків окупаційного режиму в Берліні й у такий спосіб уможливити створення нормальної ситуації в Німецькій Демократичній Республіці. Зі свого боку, Радянський Союз передасть суверенній Німецькій Демократичній Республіці повноваження, які в Берліні досі виконують радянські органи.
Хрущовський наступ, який набув ще більшої нагальності, коли через два тижні радянський лідер завимагав, щоб упродовж шести місяців Захід почав виходити з Берліна, буцімто мав змусити американців залишити Берлін і дозволити йому стати «вільним містом». Якби це сталося, то серйозно зашкодило б довірі до їхньої спільної відданості обороні Західної Європи, а в Західній Німеччині, власне, як і скрізь, напевно виросла б популярність нейтралітету та антиядерні настрої. Та навіть якби західні держави відмовилися здавати Берлін, СРСР усе одно зміг би обміняти свою згоду на це тверде зобов’язання Заходу не надавати Бонну ніякої ядерної зброї.
Коли західні лідери відмовилися йти на будь-які поступки щодо Берліна, аргументуючи це тим, що Радянський Союз сам порушив Потсдамські домовленості, повністю ввівши Східний Берлін до складу уряду й державних інститутів Східнонімецької держави до ухвалення остаточного договору, Хрущов зробив іншу спробу. Після низки безрезультатних переговорів на рівні міністрів закордонних справ у Женеві влітку 1959 року він повторив свої вимоги спочатку в 1960 році, а потім ще раз у червні 1961-го. Західній військовій присутності в Берліні має бути покладено край. В іншому разі Радянський Союз в односторонньому порядку вийде з Берліна, укладе окремий мирний договір з НДР та залишить переговори з незалежною Східнонімецькою державою щодо майбутнього інших зон окупації на відповідальність Заходу. Криза навколо берлінського питання тривала від листопада 1958-го до літа 1961 року включно: дипломати псували нерви, а потік східних німців перетворився на повінь.
У червні 1961 року Хрущов виголосив свій ультиматум під час офіційної зустрічі з новообраним президентом США Джоном Кеннеді, яка відбувалася у Відні. Востаннє таку зустріч між Хрущовим та Ейзенгавером у травні 1960 року скасували, коли радянські військові збили літак американських повітряних сил U-2, за штурвалом якого сидів пілот Ґері Паверс, а американці неохоче визнали, що справді займалися повітряним шпіонажем (при цьому спочатку заперечуючи, що їм узагалі було щось про це відомо). Під час переговорів з Кеннеді Хрущов пригрозив Заходу «позбавити його прав» у Берліні, якщо до кінця року не буде рішення.
Публічно Кеннеді, як і його попередник Ейзенгавер, узяв жорстку позицію та стояв на тому, що Захід ніколи не відмовиться від своїх зобов’язань. Вашингтон захищав свої права згідно з Потсдамськими домовленостями і спеціально збільшував державний оборонний бюджет для того, щоб зміцнити свою військову присутність у Німеччині. Але неофіційно позиція США була набагато поблажливішою. На відміну від своїх підзахисних у Східній Німеччині, американці змирилися з тим, що Східнонімецька держава — це реальність, і розуміли, чому совєти занепокоєні агресивною тональністю нещодавніх виступів Аденавера й особливо його міністра оборони Франца Йозефа Штрауса. Для того щоб мати прогрес у німецькій ситуації, треба було щось робити. Як сказав Ейзенгавер Макміллану 28 березня 1960 року, Захід «справді не міг дозволити собі зволікати ще п’ятдесят років». Аналогічно Кеннеді запевнив у Відні Хрущова, що Сполучені Штати «не мають наміру вести таку політику, яка позбавить Радянський Союз його зв’язків у Східній Європі». Це було завуальоване визнання того, що росіяни могли утримувати те, що здобули, зокрема й східну зону Німеччини та колишні німецькі території, які тепер входили до складу Польщі, Чехословаччини та Радянського Союзу[175].
Невдовзі після того, як Кеннеді повернувся до Вашингтона, влада Східної Німеччини почала вводити обмеження на пересування потенційних емігрантів. Безпосередньо у відповідь на це президент США публічно повторив тезу про відданість Заходу своїм зобов’язанням щодо Західного Берліна — таким чином неявно визнавши, що східна половина міста належить до радянської сфери впливу. Масові виїзди через Берлін сягнули небаченого рівня: у липні на Захід виїхали 30 415 осіб, а в перший тиждень серпня 1961 року — ще 21 828 осіб, половині з яких не було двадцяти п’яти років. З такими темпами Німецька Демократична Республіка мала невдовзі знелюдніти.
У відповідь Хрущов розрубав берлінський «гордіїв вузол». Після зустрічі міністрів закордонних справ союзницьких держав у Парижі 6 серпня, коли чергову радянську ноту з погрозами укласти окремий мирний договір з НДР, якщо не буде знайдено рішення, відкинули, Москва наказала Східній Німеччині в буквальному розумінні провести межу, розділивши дві сторони раз і назавжди. 19 серпня 1961 року влада Східного Берліна відрядила солдатів та робітників на побудову розділової межі в місті. За три дні вони звели товсту стіну, достатню, щоб унеможливити випадкові пересування між двома половинами Берліна. У подальші тижні її зміцнили та зробили вищою. Додали прожектори, колючий дріт та охоронні блокпости; двері й вікна будинків, що прилягали до стіни, спочатку затулили, а потім заклали цеглою. Вулиці та площі розділили навпіл, а всі комунікації в розділеному місті підлягали жорсткому нагляду з боку поліції або ж були повністю припинені. У Берліні з’явився мур.
За офіційною версією, Захід був шокований. Упродовж трьох днів у жовтні 1961 року радянські й американські танки стояли один навпроти одного біля блокпоста, що розділяв їхні зони — одне з небагатьох сполучень, які ще залишалися. У такий спосіб влада Східної Німеччини випробовувала готовність західних держав захистити та відстояти своє право доступу до східної зони згідно з колишньою угодою між чотирма державами. Через непримиренну позицію місцевого американського військового командувача, який відмовився визнавати право Східної Німеччини на обмеження пересування союзників, совєти неохоче поступилися; у наступні тридцять років усі чотири окупаційні сили залишалися у своїх зонах, хоча обидві сторони фактично передали керівництво відповідними зонами місцевій німецькій адміністрації.
У кулуарах багато західних лідерів таємно відчули полегшення, коли з’явився мур. Упродовж
