Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Найдраматичніший і, безперечно, найважливіший епізод політичної стабілізації в післявоєнній Європі з позицій сьогодення здається найменш несподіваним. На момент, коли в 1955 році Федеративна Республіка (Західна) Німеччина вступила в НАТО, вона вже впевнено рухалася до Wirtschaftswunder (економічного дива), славою про яке пишалася. Але прикметнішими успіхи Боннської республіки були в тому, як вона спромоглася обвести навколо пальця багатьох спостерігачів з обох таборів, які очікували найгіршого. Під проводом Конрада Аденавера Західна Німеччина безпечно обійшла Сциллу неонацизму й Харибду радянофільського нейтралізму та, попри сумніви критиків усередині країни й за кордоном, надійно пришвартувалася в лавах Західного альянсу.
Інститути післявоєнної Німеччини спеціально формувалися таким чином, щоб звести до мінімуму ризик повернення до Веймару. Уряд децентралізували: головна відповідальність за урядування та надання послуг перейшла до Länder (земель) — регіональних адміністративних одиниць, на які була поділена країна. Деякі з них, як-от Баварія чи Шлезвіг-Гольштейн, відповідали колись незалежним німецьким територіям, поглинутим імперською Німеччиною впродовж ХІХ століття. Інші, на кшталт Рейн-Вестфалії на північному заході, були рішеннями адміністративної доцільності, об’єднуючи або розділяючи інші територіальні одиниці.
Західний Берлін став землею в 1955 році та, відповідно, отримав представництво в Бундестазі, вищій палаті парламенту, де засідали представники регіонів (хоча його депутати в нижній палаті, членів якої обирали громадяни, не могли голосувати на пленарних засіданнях). Повноваження центрального уряду були, з одного боку, значно обмежені порівняно з його попередниками: західні союзники вважали, що злет Гітлера стався через прусську традицію авторитарного урядування, та вжили заходів, щоб завадити повторенню чогось подібного. З іншого боку, після обрання Бундестаг не міг просто так змістити канцлера та його уряд; для цього йому потрібно було мати напоготові іншу кандидатуру, а також достатню кількість голосів у парламенті, щоб забезпечити її схвалення. Таке обмеження мало запобігти тривалій політичній нестабільності й слабкості уряду, які були притаманні останнім рокам Веймарської республіки, і водночас подовжувало термін на посаді та збільшувало авторитет сильних канцлерів на кшталт Конрада Аденавера, а пізніше — Гельмута Шмідта та Гельмута Коля.
Ці спроби відвернути чи стримати конфлікт сформували в Боннській республіці всю публічну культуру. Законодавство, що регулювало ринок праці, намагалося знизити ризик трудових конфліктів та політизації економічних суперечок. Згідно із Законом про участь працівників 1951 року, великі підприємства важкої промисловості — вугільної, металургійної та залізорудної — були зобов’язані включати представників від штату робітників до складу наглядових рад. Пізніше таку практику запровадили в інших секторах і на менших підприємствах. Федеральний уряд та землі були активно залучені в багато сфер економіки; і, попри те, що християнсько-демократичний уряд загалом виступав проти державної монополізації, у 1950-х роках у державній власності перебувало 40% усього виробництва вугілля та сталі, дві третини електростанцій, три чверті заводів з виробництва алюмінію та, найголовніше, більшість німецьких банків.
Іншими словами, децентралізація влади не означала невтручання уряду. Зберігаючи активну пряму чи опосередковану присутність в економіці (через холдингові компанії), регіональний та національний уряд Західної Німеччини міг стимулювати політику й практики, які сприяли миру в суспільстві та приватному прибутку. Банки, що виступали посередниками між урядом та підприємствами (до складу правління яких зазвичай належали банкіри), відігравали ключову роль. Повернулися давні німецькі економічні практики, зокрема встановлення цін та поділ ринку за взаємною згодою. Бюрократів, підприємців і банкірів нацистської доби практично не люстрували, особливо на місцевому рівні, тож наприкінці 1950-х років більшою частиною економіки Німеччини керували так, як було заведено серед трастів-гігантів і картелів попередніх десятиліть.
Очевидно, такий фактичний корпоратизм — це не те, що мали на думці американські наглядачі для нової німецької республіки. Багато хто вважав, що трасти своїм впливом долучилися до підйому Гітлера та в будь-якому разі шкодили вільному ринку. Якби економіст Людвіґ Ергард, незмінний міністр економіки в уряді Аденавера, зміг наполягти на своєму, західнонімецька економіка, а водночас і суспільні відносини в Західній Німеччині мали б геть інший вигляд. Але регульований ринок та тісні взаємозв’язки між урядом і бізнесом зручно вписувалися в бачення християнських демократів — як із погляду загальносуспільних принципів, так і щодо прагматичних розрахунків. Профспілки та підприємницькі групи здебільшого співпрацювали — економічний пиріг у ті роки зростав достатньо швидко, щоб задовольнити більшість потреб безконфліктно.
Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) безперервно перебував при владі від перших виборів у ФРН у 1949-му до 1966 року; до того часу, поки Конрад Аденавер не подав у відставку в 1963 році у віці 87 років, він безперебійно стояв у керма Боннської республіки. Причин, чому ХДС на чолі з канцлером Аденавером так довго тримався при владі, було багато. Одна з них — сильні позиції католицької церкви в післявоєнній Західній Німеччині: оскільки в переважно протестантських регіонах Бранденбурзі, Пруссії та Саксонії тепер панували комуністи, серед населення Західної Німеччини католиків було дещо більше половини. У Баварії, де консервативні католики становили абсолютну більшість виборців, місцевий Християнсько-Соціальний Союз (ХСС) мав міцну виборчу базу та використовував її, щоб забезпечити собі постійне місце молодшого коаліційного партнера в урядах Аденавера.
Сам Аденавер був доволі старий, щоб пам’ятати ранні роки Німецької імперії, коли католицька церква стала об’єктом Kulturkampf[187] Бісмарка; він із пересторогою ставився до одержання надмірних переваг від нового балансу сил, які тим самим наражали на ризик поновлення конфлікту навколо державно-церковних відносин, особливо враховуючи абсолютно негероїчну поведінку німецьких церков за часів нацистів. Тому він від самого початку намагався перетворити свою партію на всенародну християнську виборчу платформу, а не суто католицьку, підкреслюючи суспільно всеохопний характер християнської демократії. І це йому однозначно вдалося: на перших виборах 1949 року ХДС / ХСС перемогли соціал-демократів лише з невеличкою перевагою, однак до 1957 року їхня підтримка зросла майже вдвічі й сягнула понад 50% від тих, хто голосував.
Інша пов’язана з цим причина успіху альянсу ХДС / ХСС (відтоді обидві партії разом завжди могли забезпечити собі не менше 44% голосів) полягала в тому, що, як і християнські демократи в Італії, він приваблював широкий електорат. Баварські християнські
