Таємна історія Радянського Союзу - Павло Правій
Його до «дев’ятки» ввів сам Сталін, дотримуючись принципів «кадри вирішують все». Загибель Жданова, якого протягом року «соратники» сильно «підставляли» перед Хазяїном, стала ключовим моментом і в падінні його самого. У жовтні 1949 року Сталін пережив другий інсульт. Теж із втратою мови. Чимдалі його відпустки на Кавказ ставали тривалішими: якщо у 1950 році його «відпочинок» тривав 4 місяці, то у 1951-му – більш ніж півроку. Повернувшись, він решту часу проводив на дачі. У робочий кабінет в Кремлі навідувався через два дні на третій, а то й раз на тиждень. Працював там коли півтори години, коли дві, а коли й годину. У найближчому оточенні у той час він і отримав прізвисько «дачник».
Звісно, «соратники» їздили до нього радитися, іноді усім складом «дев’ятки» і телефонний зв’язок підтримували, але це все не те. Телефоном не вирішиш усі питання. Телефоном указ не підпишеш. І на Кавказ до вождя на аудієнцію не наїздишся – від Москви до озера Ріца майже 2,5 тисячі кілометрів літаком, а потім машинами. Тому більшість поточних справ давно вирішувалася без формального все ще диктатора. У тому числі й делікатні кадрові питання та контроль над діяльністю спецслужб. Цього ж року у Сталіна почалися провали у пам’яті.
Микита Хрущов згадував: «Інший раз сидимо за столом, і він, звертаючись до людини, з якою спілкувався десятки, а може й більше, років, раптом зупиняється і ніяк не може пригадати його прізвище. Він дуже дратувався у таких випадках, не хотів, щоб це було помічено іншими. А це ще більше стимулювало згасання його людських сил. Пам’ятаю, одного разу звернувся він до Булганіна і ніяк не міг пригадати його прізвище. Дивиться, дивиться на нього і каже: «Як ваше прізвище?». – «Булганін». – «Так, Булганін!» – і тільки тут висловив те, що і хотів спочатку сказати Булганіну. Схожі явища повторювалися досить часто, і це приводило його в шаленство» [178].
Кінець для всемогутнього диктатора половини світу настав улітку 1952 року. Професор Виноградов після чергового огляду пацієнта констатував стрімко прогресуючий атеросклероз та різке погіршення здоров’я взагалі й рекомендував завершити державну та політичну діяльність. Можна лише уявити лють Хазяїна. Колись він точно такими методами усунув Леніна за півроку до ХІІІ з’їзду партії і от лише за 2 місяці до ХІХ з’їзду професори говорять тепер уже йому ті самі слова. А з’їзд мав бути непростий. Дванадцять років всупереч статуту партії не збиралися з’їзди і ось «соратники» наполягають скликати. Сталін не хоче, упирається. Але соратники наполягають з дуже підозрілою одностайністю. Що робити? І тут, дізнавшись про висновки Виноградова, зробила хід конем група Берії-Маленкова-Хрущова.
Раптом виявилося, що листи Лідії Тимашук не загубилися – їх було дбайливо збережено. І тепер, майже через 4 роки, «соратники» питання загадкової смерті Жданова підняли й подали це як змову лікарів та деяких членів «дев’ятки» не лише проти Андрія Олександровича, але й проти Йосипа Віссаріоновича. Старий божевільний диктатор відреагував прогнозовано.
Професор Виноградов миттєво опинився у катівнях, де добрі молодці Лаврентія Павловича ударами кованих чобіт попід ребра вибивали з академіка зізнання у роботі на ЦРУ, навмисному умертвінні Жданова й спробі убивства Сталіна. З цього моменту під впливом Берії, Маленкова та Хрущова, Сталін взагалі відмовився від послуг лікарів і почав займатися самолікуванням.
Світлана Аллілуєва останній раз відвідала батька в грудні 1952 року: «Мабуть, він відчував ознаки хвороби, можливо, гіпертонії – оскільки несподівано кинув палити, і дуже пишався цим – курив він, напевно, не менше п’ятдесяти років. Очевидно, він відчував підвищений тиск, але лікарів не було. Виноградова було заарештовано, а більше він нікому не довіряв і нікого не підпускав до себе близько. Він брав сам якісь пігулки, крапав у стакан з водою кілька крапель йоду, – звідкись брав він сам ці фельдшерські рецепти; але він сам же робив неприпустиме: через два місяці, за добу до удару, він був у лазні, (збудованій у нього на дачі в окремому будиночку) і парився там, за своєю старою сибірської звичкою. Жоден лікар не дозволив би цього, але лікарів не було…» [173].
Цікаво, що сам Сталін неодноразово сумнівався у винуватості Виноградова, але «соратники» повели справу таким чином, що повернути академіка з буцегарні не було можливо навіть для, здавалося би, всемогутнього Коби. Ще до Виноградова старий вождь втратив відданого бодігарда. Генерал-лейтенанта Миколу Власика було знято з посади начальника особистої охорони Сталіна, яку він обіймав протягом 25 років і запроторено до міста Асбест Свердловської області заступником начальника виправної колонії. А ми пригадуємо отой лист, що лікарка Тимашук направила свого часу Власику, і як той не надав йому значення.
А до цього Сталін залишився без свого «кадровика» та опори у «дев’ятці» Олексія Кузнєцова. Того ще 30 вересня 1949 року було засуджено за т. зв. «Ленінградською справою» і вже наступного дня розстріляно.
Цього ж дня за цією ж справою було засуджено й за годину розстріляно Вознесенського. Так із «дев’ятки» групою Маленкова-Берії-Хрущова було «вибито» групу Жданова-Молотова-Кузнецова-Вознесенського. Крім того, Маленковим було інспіровано звинувачення міністра державної безпеки Абакумова в «сіоністській змові» та перешкоджанні розслідуванню «Справи лікарів», чим суттєво послабилася одна з опор сталінської диктатури – МДБ й посилилася роль МВС, тобто Берії.
Невже ж Сталін не боровся? Ще і як. З 1951 року він почав копати під всемогутнього Лаврентія Павловича («Менгрельська справа»), а також під Маленкова та Хрущова. Утім, було пізно: війну старий генсек програв. Загалом, станом на 5 жовтня 1952 року, коли відкрився знаменитий ХІХ з’їзд ВКП(б) Сталін уже опинився на самоті й під цілковитим контролем групи Маленкова.
Перед Йосипом Віссаріоновичем так само гнули спину і в очі славили. Домінант ще мав хоч і розхитані та добряче затуплені, але ікла. Проте уже ставало зрозумілим, що йому залишаються лічені місяці. Напівбезумного диктатора обложили з усіх боків. Останній бій він дав на з’їзді.
Загалом ХІХ партійний з’їзд був унікальним явищем. Ось як коротко, але влучно охарактеризував його Віктор Суворов: «Був цей з’їзд не чим іншим, як бунтом вищої номенклатури проти старіючого вождя. Це
