Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

Говорять ґяури: «Беки, на табуни швидких коней Казана ми скочили, його золото і срібло ми забрали, його сина Уруза і з ним сорок джигітів ми полонили, ряди його верблюдів ми украли, дружину Казана і з нею сорок струнких дів ми захопили; (усе) це горе ми причинили Казану». Один з ґяурів говорить: «Одно горе нам залишилося (причинити) Казан-бекові». Цар Шюклі говорить: «Скажи, азнауре, яке горе залишилося (причинити)?» Ґяур говорить: «У Казана за воротами є десять тисяч баранів; якщо б ми украли і тих баранів, ми причинили б Казану велике горе». Говорить цар Шюклі: «Хай підуть шістсот ґяурів, украдуть баранів». Шістсот ґяурів сіли на коней, вирушили в похід за баранами. Вночі чорний пастух бачив чорний зловісний сон; він заворушився після сну, він встав, покликав до себе двох братів, Кабан-Кючі і Демюр-Кючі, закрив ворота огорожі; у трьох місцях насипав каміння, як пагорби, взяв до рук свою пращу з цяткованим руків'ям. Раптом перед чорним пастухом зібралося шістсот ґяурів; ґяури говорять: «З приходом темного вечора починаються твої турботи, пастуше, у сніг і дощ ти виходиш, пастуше; багато молока і сиру ти заготовляєш, пастуше! Золотоверхі намети бека, чиє ім'я Казан, ми зруйнували, на табуни його швидких коней ми скочили, ряди його червоних верблюдів ми украли, його стареньку матір ми забрали, його багату скарбницю, гроші його ми пограбували, його дочку-наречену, що мов гуска, ми полонили, сина Казана і з ним сорок джигітів ми полонили, його дружину і з нею сорок струнких дів ми полонили. Слухай, пастуше! підійди на дальшу чи на ближчу відстань, опусти голову, притисни (руку) до грудей, привітай нас, ґяурів; (тоді) ми тебе не уб'ємо; ми приведемо тебе до царя Шюклі, дамо тобі бекство». Пастух говорить: «Не говори пустих речей, собако-ґяуре; той, що п'є з однієї чашки з моїм псом мою брудну воду, злий ґяуре! Що ти похваляєшся своїм рябим конем, що під тобою? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю рябою козою. Що ти похваляєшся своїм шоломом, який на твоїй голові, ґяуре? як на мене, йому не зрівнятися з шапкою, що на моїй голові. Що ти похваляєшся своїм списом у шістдесят тутамів, поганий ґяуре? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю червоною палицею. Що ти похваляєшся своїм мечем, ґяуре? як на мене, то йому не зрівнятися з моєю палицею. Що ти похваляєшся дев'ятьма десятками стріл біля твого пояса, ґяуре? як на мене, то їм не зрівнятися з моєю пращею із цяткованим руків'ям. На дальшу чи на ближчу відстань підійди сюди, відчуй які удари у джигітів, потім проходь мимо».

Не гаючись ґяури ударили коней, випустили стріли. Знищуючий трави чорний пастух поклав камінь у отвір своєї пращі і запустив ним (у ворогів); кидаючи один камінь, він знищував двох чи трьох, кидаючи два каменя, знищував трьох чи чотирьох. У ґяурів від страху в очах затемнення; чорний пастух каменями з пращі повалив на землю триста ґяурів. Обидва брати його загинули, уражені стрілами. У пастуха закінчилися камені, не розбираючи, він почав класти у отвір пращі баранів і кіз, запускав ними у ґяурів, нищив їх. Очі ґяурів від страху затьмарились, земний світ перед ними вкрився мороком; вони говорять: «Цей проклятий пастух, не дай боже, знищить нас усіх». Так сказавши, вони не витримали і втекли. Пастух віддав останню шану своїм загиблим братам; з трупів ґяурів він насипав великий пагорб, ударив по кресалу, запалив вогонь; із свого шерстяного одягу він зробив пов'язку, приклав до своєї рани. На крутій дорозі він сів, почав плакати і томитися; він говорить: «Салор-Казан, бек Казан! чи помер ти, чи ти живий? Невже до тебе не дійшла звістка про ці справи?»

Між тим, хане мій, тієї ночі щастя решти огузів, зять Баюндур-хана, син Улаша, Салор-Казан, бачив чорний зловісний сон; він заворушився, встав і говорить: «Чи знаєш ти, брате мій Кара-Гюне, що я бачив уві сні? Я бачив чорний зловісний сон; я бачив, що хапають мого сокола, який гойдається на моїй руці; я бачив, що з неба блискавка вражає мій намет з білим верхом; я бачив, що дрібний дощ і туман проливаються над моєю ордою; я бачив, що скажені вовки прямують до мого намету; я бачив, що чорний верблюд зупиняє мого бика; я бачив, що моє чорне, як ворон, волосся розпускається; я бачив, що воно, розпустившись, покриває мої очі; я бачив, що мої десять пальців від самої п'ясті в крові. З того часу, як я бачив цей сон, я не можу зібратися з думками, прийти до тями; хане мій, брате, розтлумач мені цей мій сон». Кара-Гюне говорить: «Ти говориш про чорну хмару – це твоє щастя; ти говориш про сніг і дощ – це твоє військо; волосся – турботи, кров – чорна (біда); решту розтлумачити не можу, нехай Аллах тлумачить». Коли він це сказав, Казан говорить: «Не псуй моє полювання, не розпорошуй моє військо! Я сьогодні розгніваюсь на буланого коня, пройду триденний шлях за один день, до полудня дійду до свого стійбища; якщо знайду його цілим, неушкодженим, я до вечора знову прийду до тебе; якщо моя орда не буде цілою і неушкодженою, то потурбуйтеся про себе самі і (знайте, що) я пішов».

Він пришпорив свого буланого коня; Казан-бек, пришпоривши коня, вирушив у дорогу; нарешті він доїхав до свого стійбища, побачив, що ворон на льоту швидко кружляє, зависає над ордою. Тут Казан-бек почав розпитувати своє стійбище – подивимось, хане мій, як він розпитував; Казан говорить: «Хоч тебе не засипав пісок, ти покинуте, моє стійбище; ти близьке онаграм, ланям і диким козам, моє стійбище; звідки до тебе з'явився ворог, моє прекрасне стійбище? Де стояв мій намет з білим верхом, залишився його двір; де сиділа моя стара мати, залишилось її місце; де пускав стріли мій син Уруз, залишилася мішень; де гнали коней беки огузів, залишилася арена; де стояла чорна кухня, залишився попіл». Коли він побачив (все) це, очі Казана, обведені чорною каймою, наповнились кривавими сльозами; кров у