Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко
Боротьба більшовиків за Україну тривала всі наступні три роки по революції 1917 р. Коли Центральна Рада, проголосивши Четвертим універсалом незалежність України, уклала договір з Німеччиною та Австро–Угорщиною та з їхньою допомогою звільнила українську територію від більшовиків, більшовицький центр, що перемістився з Петрограда в Москву, вдається до ще однієї містифікації. У Москві в липні 1918 р. він створює так звану комуністичну партію України —КП(б)У, проти чого нещодавно виступав. Щоправда, ця партія тепер оголошувалася складовою частиною РКП(б), на правах обласної партійної організації. Крім того, була прийнята спеціальна таємна резолюція “Україна і Росія”, в якій говорилося про майбутнє об’єднання України з Росією. На українську компартію покладалися великі завдання: опираючись на радянську Росію, боротися проти австро–німецьких військ і проти Гетьманату, який з квітня 1918 р. очолив генерал П. Скоропадський.
У жовтні 1918 р. в Москві відбувся II з’їзд КП(б)У, який чітко зафіксував своє завдання: боротися з австро–німецькими окупантами України, а кінцевою метою цієї боротьби “є революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, шляхом утворення Всесвітньої пролетарської комуни”. На цьому з’їзді було обрано новий ЦК української компартії, до складу якого увійшли “відомі” “українські” вожді — Сталін (Джугашвілі), Квірінг, Закс, Косіор та ін.
Яка ж була справжня мета більшовицької інтервенції на Україну, яку розв’язав уряд Леніна і Троцького? Ось як писала уже пізніше газета “Правда”, орган Центрального Комітету Російської комуністичної партії: “В тяжкій і кривавій боротьбі вона (Червона Армія. — Авт.) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугілля, бо повернула робітничому класу три чверті Донецького басейну”. Отже, не якісь там контрреволюційні загони були причиною війни, яку розв’язували більшовики Росії з Україною, а потреба в хлібі й вугіллі. Хліб і вугілля — ось що було потрібно російським більшовикам від України. А тому вони зубами і зброєю вчепилися в її територію.
Як свідчать документи, вже 7 січня 1918 р. Петроградський військовий революційний комітет за наказом Совнаркому почав організовувати для війни з Україною червоногвардійські формування. На Україну було послано 2 тис. кронштадтських матросів виділено 2 млн рублів. У листі до більшовицького діяча Артема (Сергеева) Й. Сталін писав: “Посилаю тобі 2 млн рублів посланцем, а більше переказом через банк; якби банк не схотів виплатити, заарештуй усіх урядовців. Маєш досить рук забрати гроші. Не плакати, а робити революцію!” Під час наступу російських військових загонів на територію України в січні 1918 р. Ленін послав головнокомандувачу генералу Антонову–Овсієнку телеграму такого змісту: “На милість Бога, найбільш енергійними і революційними способами посилайте сюди хліб, хліб і хліб! Інакше Петроград пропаде. Організуйте спеціальні поїзди із загонами військ і відсилайте разом. Подавайте звістки щодня! На милість Бога!”
Тим часом війська Антонова–Овсієнка планомірно відрізали від Центральної Ради Лівобережну Україну. Обороняти Київ не було кому. У Центральній Раді відбувалися гострі сутички і конфлікти, соціалісти–революціонери хотіли, як вони самі заявляли, висадити зсередини, розвалити саму Центральну Раду. Винниченко, який відігравав провідну роль в українському уряді, пропонував заарештувати всіх генеральних секретарів разом із собою і проголосити владу Советів — владу робітничих і солдатських депутатів. Зрештою, він відмовився від урядування в Раді міністрів і пішов у відставку. Симон Петлюра відбув на фронт
Іноземні ж держави, котрі мали в Києві свої представництва — Англія, Франція, Італія, Японія, Румунія, Сербія, Чехословаччина — лише спостерігали за безсиллям Центральної Ради і не вважали її уряд серйозним.
А в цей час у Бресті відбувалися переговори країн четвірного блоку з російським більшовицьким урядом. Ще в грудні 1917 р. туди прибула й делегація Української Народної Республіки. Відправляючи її туди, Голова Центральної Ради Грушевський дав завдання молодим дипломатам будь–що домагатись включення до складу України територій, заселених споконвіку українським населення Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Закарпаття. Але Австро–Угорщина та Німеччина не йшли на це, затягували переговори. Глава делегації більшовицької Росії Троцький наполягав на тому, щоб ці держави не визнавали делегації УНР. Після проголошення радянської влади у Харкові Троцький викликав до Бреста прорадянську делегацію від харківського уряду. Тож ні Австрія, ні Німеччина не відгукувались на заяви делегації УНР щодо більшовицької агресії. Давала знати себе історична прірва, яка відділяла недавню колоніальну провінцію під назвою Україна від її самостійницького державницького існування. Європа знала як державу тільки Росію і з нею тільки й рахувалася.
А наступ більшовицьких військ відшматовував від уряду УНР все нові й нові території.
З 22 по 25 січня Центральна Рада проводила безперервні засідання. Стояло питання про саме існування Української держави. Тут і з’ясувалось, що Центральна Рада, проголосивши свого часу федеративний зв’язок України з Росією в Третьому універсалі, накинула сама на себе зашморг безвиході. Бо коли б Австрія чи Німеччина і згодилися допомогти УНР у боротьбі проти наступу російських військ, то вони виявилися б знов у стані війни з Росією, оскільки автономність України передбачала входження її до складу Росії. Через те австро–німецька дипломатія на нові звертання українських дипломатів про допомогу УНР в боротьбі проти більшовицької агресії поставила вимогу про те, що вони можуть надати поміч Україні лише тоді, коли це буде незалежна в юридичному розумінні держава. У Центральній Раді бурхливо обговорювалося питання про незалежність.
Нарешті 22 січня 1918 р. Центральна Рада приймає історичний Четвертий універсал. Він розпочинається дуже поетично й
