Історія без міфів. Бесіди з історії української державності - Раїса Петрівна Іванченко

Але тут же зумовлювалось, що цю волю мають утвердити ще Українські Установчі збори, саме вони мають вирішити питання і про федеративний зв’язок України з Росією. Отож і в цьому універсалі українські політичні лідери не змогли позбутися старого стереотипу політичного мислення, виробленого й утверджуваного століттями прив’язаності українців до російського державницького колеса.

Центральна Рада в останні дні січня 1918 року продовжувала нескінченні засідання і гарячково виробляла закони, які мали б підняти український народ на боротьбу за свою державу.

31 січня був оголошений справді радикальний закон про землю. Намагаючись нейтралізувати більшовицьку агітацію, яка ґрунтувалась на гаслах передачі всієї землі селянам, Центральна Рада оголосила, що вона передає землю тим, хто її обробляє.

Але це вже було невчасно. Нова спроба діячів уряду УНР знайти з більшовиками компроміс закінчилася провалом — ті не йшли на переговори, їхні війська захоплювали все нові й нові населені пункти.

Гуркіт гармат з–за Дніпра сповіщав про їхнє наближення до столиці України. На заводі “Арсенал”, де працювали переважно російські робітники, більшовики підняли повстання, скувавши військові загони, які мала Центральна Рада. Повстання розпочалось у ніч з 15 на 16 січня. Ним безпосередньо керував київський міський комітет РСДРП(б), який спорядив до Харкова свого представника Д. Іткінда для узгодження дій з наступаючими військами. Для допомоги в організації цього повстання з Харкова був посланий член Центрального виконавчого комітету О. Горвіц. Він безпосередньо очолив повстання на “Арсеналі”.

Київ обороняли загони селян з вільного козацтва на чолі з М. Руденком, два курені гайдамацького коша в 300 осіб під командою С. Петлюри та сотня Січових стрільців сотника Р. Сушка, сформованих із військовополонених галичан, що були в складі австрійських військ і потрапили в полон під час Першої світової війни.

Населення ж Києва було дезорієнтоване більшовицькими агітаторами і мовчало. Адже більшовики уміло навчали й використовували своїх агітаторів, не шкодували на це коштів, бо в ті роки і справді слово стало зброєю в прямому розумінні. У ті дні у Києві було чимало загонів уже звільнених українською владою військовополонених з чехів (до 50 тис.), румунів, бельгійців, поляків. Але всі вони оголосили нейтралітет. Не помічали українців, що борсалися в тенетах унікальної за змістом демагогічної війни.

У годину смертельної небезпеки для Української республіки на її оборону стала київська молодь. На фронт був відправлений загін студентів–добровольців з Київського університету, академії Святого Кирила і Мефодія, гімназій. На станцію Крути, що відкривала червоним інтервентам шлях на Київ, прибув 27 жовтня 1918 р. молодіжний загін, який пройшов лише семиденну підготовку з військової науки. Під час бою під Крутами увесь цей загін — до 300 юнаків — загинув. Згадуючи цей бій, очевидець писав пізніше: “П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат… Московські багнети безжально кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв”. Крутянський подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу. Але цей героїзм не зупинив надовго інтервентів. Виграних кількох днів вистачило тільки на те, щоб українські дипломати у Бресті уклали з Австро–Угорщиною та Німеччиною договір про допомогу. Центральна Рада залишила Київ.

9 лютого 1918 р. в Київ заходили червоногвардійські загони Муравйова та червоного козацтва В. Примакова, яке було сформоване з робітників Харкова та Донбасу. У Києві, як перед тим у Полтаві та в інших містах України, розпочався кривавий терор. У Полтаві, наприклад, у перший день окупації було знищено 5 тис. так званих ворогів революції, тобто в основному української інтелігенції. У Києві була влаштована різанина, якої (за словами відомого історика Д. Дорошенка) древній град не бачив з часів Андрія Боголюбського. Це, нарешті, протверезило багатьох представників українських соціалістичних партій, які тягли руку за совєти.

11 лютого 1918 р. в Києві більшовики проголосили свою радянську владу на чолі з харківським більшовицьким урядом — Народним секретаріатом. До нього входили відомі більшовицькі діячі — Є. Бош, В. Аусем, Ю. Коцюбинський (син видатного письменника Михайла Коцюбинського), В. Затонський та ін.

Становище Центральної Ради було драматичним. Але його порятувала делегація молодих дипломатів, що була в Бресті. 9 лютого 1918 р. ця делегація уклала угоду, за якою країни Четвірного союзу — Австро–Угорщина та Німеччина, в першу чергу, опираючись на юридичний акт проголошення Четвертим універсалом незалежності України, надавали допомогу Українській республіці в боротьбі з більшовицькою агресією.

Одразу в Україну була послана 450–тисячна австро–німецька армія, яка разом з українськими формуваннями мала зупинити наступ більшовиків. І справді, цей наступ був зупинений. Більшовицькі війська повертали на схід, часто залишаючи населені пункти без бою.

2 березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва. Несподівана окупація України австро–угорськими та німецькими військами шокувала українську суспільність. Виникло велике незадоволення серед численних соціалістичних партій, груп та угруповань. Окупація викликала невдоволення і в середовищі українського селянства.

Невдоволення