Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Даремно я побоювалася, що м'ясо місцевого зайця буде жорстким. Не знаю, як Арід його готував, але вечеря у нас вийшла просто чудовою. Соковите ніжне запечене м'ясо і так само запечені коренеплоди, що на смак нагадують щось середнє між картоплею і кабачком. Це ті самі, які приніс Арід, поки я пранням займалася. У цих бульб, до речі, ще один величезний плюс виявився. Точніше, мені про нього мій супутник повідомив. Йдеться про величезне, схоже на лопухи м'яке листя.

І ось саме цим листям ми й встелили нашу лежанку. Так-так. Ту саму, на якій мені гарний... сон пообіцяли.

Звичайно, одним листям справа не обійшлася. Поки я воювала з плямами на одязі, Арід, виявляється, нарізав лапатих гілок місцевих дерев, які й послужили щільною, а ще на диво м'якою та пружною основою. Так і від землі холод не відчуватиметься. Місцеві лопухи, накидані зверху товстим шаром, доповнили цю саморобну спальну композицію. А завершила її, несподівано для мене, сорочка Аріда, яку він якимось куардівським способом примудрився висушити. Ну і наша сумка як подушка, звичайно. Вийшло дуже непогано на вигляд. А на зручність будемо випробовувати після вечері.

– А мої речі можна також, як твої, висушити? − прохально підіймаю я на нього погляд, коли вгамувавши перший голод, відкидаю в бік обгризені кісточки. Я навіть переконала Аріда, що треба викопати ямку для цього. Не люблю на природі смітити.

– Можна, – з флегматичним виглядом киває куард, зайнятий заячим стегном. − Поїмо і візьмусь за це.

І все-таки з супутником мені дуже пощастило. Ось уже й вогкий одяг вранці не доведеться в сумку пхати. Навряд чи той висохне за ніч, навіть біля багаття. Тим паче, що вже холоднішає. Не настільки, щоб натягувати курточку поверх сорочки, надіту мною після купання, але все ж таки.

Свої штани з білизною чоловік, до речі, теж уже висушив і тепер хоча б не бентежить мене своїм оголеним багатством, сховавши його під трусами, схожими на боксери. Хоча, чесно кажучи, все одно вражає, як би я не намагаюся менше вирячитися.

Не виходить це у мене, не вирячитися, після нашого з ним спільного купання. Так я ще в житті не купалася. Досі коліна тремтять. Втім, з Арідом у мене багато чого вперше відбувається. І от маю таке відчуття, що це лише початок, і все… найцікавіше попереду. Вже хоча б з самою собою можна бути чесною.

− Аріде, а розкажи, будь ласка, про Соліного чоловіка, − прошу я обережно, сподіваючись відволіктися від своїх думок і разом з тим розвідати більше про сестру. Вона у своєму листі небагато написала. І багато чого дуже обтічно. − Це ж не він батько її дитини?

На мені зосереджується уважний пронизливий погляд. І задоволеним, чи благодушним, його назвати аж ніяк не можна.

– Якщо ти таким чином намагаєшся вивідати, чи не стала вона пов'язаною ґвалтівника, то ні. Не стала. Рокадо ставиться до твоєї сестри, як до неоціненного скарбу. І їй нічого поряд із ним не загрожує, – нарешті повідомляє мені Арід.

Неоціненним скарбом її можуть і через особливості фуенти рахувати. Але мене дуже тішить уже хоча б те, що сестра у безпеці. Не хочу робити передчасних висновків про її шлюб та чоловіка. Зустрінемось, тоді й подивлюся, хто він є. І чи може мені допомогти.

У відповідь на цю думку, що так необережно проскакує в голові, очі Аріда злегка звужуються.

− Якої допомоги ти хочеш просити у Рокадо? − ставить він вимогливе питання прямо в лоб.

І от не хочеться мені йому зізнаватись − відчуваю я, що Аріду це не сподобається, але уявні картинки рідного світу видають мене з головою.

− Он як? – вже зовсім недобре примружується мій супутник. − А що ж до мене не звертаєшся?

− Ти сам казав, що хочеш бачити мене своєю пов'язаною, − зізнаюся тихо. − А він, за ідеєю, та сторона, яка в мені незацікавлена.

− Сумнівне твердження, − хмикає Арід. І хмикання це виходить зовсім не добродушним. − Якщо Рок вважатиме, що для душевного спокою його вагітної пов'язаної буде краще, якщо її сестра залишиться в Ільмондарі, то на його допомогу, або сприяння в справі повернення тебе на Землю, можеш навіть не сподіватися. Втім, він і так не зможе тобі допомогти. Не в його владі приймати таке рішення щодо тебе.

– А в чиїй тоді? – насторожуюся я.

− Прецедент, який стався з твоєю сестрою, викликав великий резонанс у товаристві Занагара. Усі переміщення на Землю з території імперії тепер строго враховуються і контролюються. А ти ще й землянка, яка тепер знає про наш світ, про нас, про те, що ми буваємо на Землі. Дозвіл повернутися тобі може дати лише імператор особисто.

От дідько. Оце так каверза. Абсолютно неочікувана. Про це я зовсім не подумала. Хоча мала б, насправді. Звісно, ​​просто так мене не відпустять. Адже в нашому світі дійсно нічого про існування куардів не знають. Вони добре шифруються. А я стану загрозою їхній таємниці. Капець. І як із цим бути?

– А до нього складно потрапити на… аудієнцію? – зітхаю я приречено.

− Солодкій земній фуенті до холостого імператора Занагара? – задумливо мружиться Арід. − Ні, зовсім нескладно.

А-а-а, чорт, ну за що мені ця фуентовість на голову звалилася? Я не хочу цього! Не хочу бути омріяним призом для натовпу приголомшливо і моторошно сильних іншосвітянських мужиків. Навіть якщо один особливо спокусливий і гарячий їхній представник, який зараз сидить навпроти, і здатний завести мене так, що я власне ім'я забуваю.

Я додому хочу. Може, не зараз. Може, спочатку побуду із Солею небагато. Але в перспективі все одно хочу.

− Я думала, що у вас у Занагарі закони жорсткі. І жінок насильно ні до чого не примушують. Це не так? Чи особисто вашого імператора закони не стосуються?

− Імператора закони стосуються, так само як і решти всіх занагарців, − дивно подивившись на мене, спокійно повідомляє Арід. – Багато в чому навіть значно більше, оскільки він мусить бути прикладом для своїх підданих. І примушувати жінку до злиття, він собі ніколи не дозволить. Але це не означає, що він не може тобою зацікавитися і не зробить нічого, щоб тебе отримати.