Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

Я геть нічого не розумію. Ще раз переглядаю паспорти й відчуваю збентеження. Виходить, що цей анонім таки мав рацію. Однак, я геть не знаю, що мені робити з цією інформацією. Важко видихаю й прямую на кухню.  

Щоб хоч трохи заспокоїтися, я заварюю собі чай з ромашкою. Не люблю його, але знаю, що він допоможе мені хоч трохи розслабитися. Чую звук обертів ключа в замку й натягуюся у кріслі неначе струна.  

 За ці декілька секунд приймаю рішення не ховати паспорти, а відверто поговорити про них з Давидом. У мене є сумніви. Можливо, мій нападник навмисно все це робить. Хоче посварити мене, віддалити від Білінського й загнати нас у пастку. Ці фальшиві документи він міг сам підкинути, правда?  

Впевнена, що Давид знайде цьому логічне пояснення й ми разом впораємося з усіма труднощами. Я проводжу пальцями по чолі, де вже зібрався під від переживання, й прочищаю горло.   

— Привіт, Алінко. Як там Ол… — Він обриває на пів слова, коли помічає поруч з чашкою ароматного чаю, документи. Мабуть, він здогадується, що я знайшла їх у нього. — Де ти це взяла? — Він розгортає паспорт і сідає навпроти. Пильно дивиться мені у вічі без краплі сорому чи злості. Помічаю в голубих очах лише хвилювання та цікавість.  

Замість будь-яких слів я дістаю з кишені свій смартфон і показую кривавий надпис та дзеркалі та ляльку без голови. Мої руки тремтять ще сильніше, ніж тоді, коли я побачила це на власні очі. Боюся, що цієї ночі та кривава картинка, що застрягла в моїй памʼяті, не даватиме мені спокою.  

— Коли ми були з Олею в лікарні, то я побачила цей надпис. Очевидно, що мій кривдник погрожував дитиною. Я не могла так ризикувати життям Олі та малюка. На жаль, у мене не було вибору. Вибач, я не хотіла ритися у твоїх речах. Коли ми були в  ресторані, то мені також прийшла записка й у вбиральні був схожий надпис. Тоді я вирішила не брати це до уваги, але сьогодні я злякалася не на жарт. Я відчуваю себе маріонеткою в руках божевільного ляльковода. — Піджимаю коліна до грудей, намагаючись сховатися долонями від усього світу.  

Замість осуду та питань у відповідь від Давида я отримую міцні обійми. Він лагідно проводить долонями по моїй спині. Цілує в маківку та шию, намагаючись забрати весь мій страх і хвилювання собі. Тепло, що йде від його міцного тіла, та приємний аромат шоколаду, діють на мене неначе заспокійливе.  

— Мабуть, цей псих надіявся, що ти не розповіси мені нічого й віддалишся від мене. На мою думку, він намагається нас посварити. — Я теж так гадала, проте, логіку цієї людини я аж ніяк не могла зрозуміти. Кому взагалі яке до мене діло? Невже я комусь перейшла дорогу?  

— Ти можеш розповісти мені про ці паспорти. Що це все означає? — Що ці фальшивки роблять у нашому домі? Я поправляю волосся й спираюся на плече Давида. Зараз я відчуваю себе у безпеці.  

— Аліно, я намагався тебе заспокоїти й не хотів, щоб ти хвилювалася через цього божевільного, однак, я вирішив не ризикувати твоїм життям. Я вважаю, що ця людина може нести реальну загрозу. Якщо він і надалі продовжуватиме надсилати ці незрозумілі погрози та записки, то нам буде безпечніше покинути країну. Щоб зробити це непомітно, потрібні фальшиві паспорти, інакше цей гад дуже просто нас знайде навіть в іншому куточку світу. — Виходить, у Давида таки було логічне пояснення й мені не слід було навіть підозрювати його. Як я взагалі могла подумати, що він хоче мені нашкодити? Мені було соромно за власні думки.  

— Я не хочу нікуди переїжджати, — шепочу я. Мої груди стискаються від болю.  

— Я теж. За цей короткий період часу я неначе знову закохався у Львів. До повернення у мене це місто асоціювалася з дитинством у будинку для сиріт. На скільки ти памʼятаєш ті роки були сповнені болю. Я всіляко намагався забути той період свого життя. Навіть у думках не хотів повертатися в ті часи. Гадав, що у Львові більше ніколи не зможу бути щасливим, але як же я помилявся… Я б хотів залишитися тут з тобою, бо бачу наскільки ти щаслива у цьому місті. Проте, я не можу дозволити якомусь ненормальному нашкодити тобі. Я не хотів нічого приховувати, але водночас боявся налякати. Ось і пояснення всьому. 

 — Білінський підводиться і бере чайник з водою. Я спостерігаю за тим, як він втомлено рухається по кухні.  

— І що ми тепер будемо робити? — запитую я, намагаючись втамувати спрагу чаєм. Я пробую знайти вихід, але кожного разу опинялася в глухому куті. Хотілося просто насолоджуватися життям, а не розгрібати проблеми, яких з часом стає все більше й більше.  

— Не знаю, Алінко, — відповідає Давид, знизуючи плечима. — Хочеш ще чаю?  

— Не відмовлюся. — Мені дуже подобалися наші посиденьки на кухні. Це було звичайне чаювання, в якому не було нічого особливого, однак… Я насолоджувалася такими вечорами в компанії коханого. Через декілька секунд моя чашка знову наповнюється по вінця. Я грію долоні об посудину й втомлено посміхаюся.  

— Я поняття не маю, що буде далі, однак, я зроблю все, щоб ти почувала себе в безпеці. Якщо ти отримаєш ще якесь послання, то, будь ласка, дай мені знати, гаразд? — Я схвально киваю. Цій людині вдалося посіяти в мені сумніви один раз, але більше їй це зробити не вдасться.  

— Обіцяю… 

Ніч виявилася дуже складною для мене. Спочатку я взагалі не могла заснути й постійно вертілася в обіймах Давида. Старалася бути бодай обережною, щоб не розбудити Білінського.  

Коли таки вдалося бодай трохи поринути в царство Морфея, то мені наснилося жахіття в якому я намагалася втекти з палаючого будинку для сиріт. Язики полумʼя охопили стару будівлю, в якій я залишилася сама. Мене просто забули розбудити і я прокинулася від нестерпної спеки у своїй кімнаті. Все навколо палало, а я стояла по центру спальні й плакала. Маленька самотня дівчинка, якій ні на кого покластися…  

Я зірвалася на рівні ноги в сльозах. Моє дихання було збите, а по скронях текли цівки поту. Я вибралася з обіймів Білінського й пішла в ванну кімнату. Спочатку хотіла вмити лише лице та попити води, але потім вирішила прийняти душ і переодягнутися в чистий одяг.