Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна

Я заходжу в під'їзд і мені одразу кидається в ніс різкий аромат черешні. Пришвидшуюсь і бачу під квартирою цілий ящик зі спілими ягодами, які виглядають вкрай апетитно. Мої вуста моментально розпливається у широкій посмішці. Подумки я картаю себе за таку реакцію. Він міг насипати щось туди, щоб мене отруїти, а я як наївна ідіотка вірю в те, що він справді хоче загладити провину. 

Помічаю поміж гілочками білий клаптик паперу. Хочу розгорнути і якнайшвидше дізнатися що там, але таки приймаю рішення зробити це наодинці. Ящик виявляється доволі важким. Навіть не знаю скільки тут кілограмів цих ягід. Невже він справді думає, що я зможу зʼїсти їх усіх? Сяк-так заношу свій подарунок у коридор і зачиняю за собою двері. Давида ще немає вдома, бо замість його чобіт поруч з моїми кросівками стоять чоловічі хатні капці. Складно визнавати, але я навіть втішилася, що його поки немає, адже  я ще не придумала, як пояснюю йому звідки в мене стільки черешень. 

Зручно вмощуюся на своєму ліжку в позі султана й розгортаю акуратно складений папірець. Це так дивно. Він міг просто висловити все в листуванні, але чомусь вирішив написати від руки. Я всіляко намагалася осягнути логіку цієї людини, але мені це ніяк не вдавалося. Однак, хочу я визнавати це чи ні, але після наших СМС я почувала себе краще й спокійніше. 

«Я завжди дотримую своїх слів, Алінко»

Текст у записці мене заінтригував. Надіюся, що Аль Капоне таки не вбʼє мене при першій же можливості. Можливо мені лиш здається, але я підозрюю, що він таким чином намагається втертися до мене в довіру. У будь-якому випадку мені слід бути обачною з ним, інакше я легко потраплю в пастку fuddy-duddy й опинюся на цвинтарі поруч зі своїм братом. 

На тумбочці біля мого ліжка стоїть наше зі Святославом дитяче фото. Я тягнусь за ним і беру за край старої деревʼяної лавки. Через усі ці перипетії у мене навіть не було часу, щоб витерти пил з поверхонь. Жах! Протираю зображення й дивлюся на наші усміхнені обличчя. Тоді у нас було дуже не просте життя, але ми вміли радіти дрібницям. Зберігати це вміння навіть у дорослому віці — це не просто корисна навичка, а талант, бо з часом люди розчаровуються в собі та інших і починають говорити про чорні смуги в їхньому житті. На мою думку, то не існує ні чорних, ні білих смуг. Життя — це не зебра. Навіть у чомусь буденному можна знайти щось хороше. 

Раніше мене мучило питання «Чому Свят, а не я?». Від розпачу я хотіла помінятися з ним місцями й лягти в ту сиру землю, але з часом я усвідомила, що моє життя продовжується. Світ не зупинився, а отже і я не мою стояти. Якщо зроблю це, то моє горе мене ж поглине. Я буду покійником посеред живих. Не хочу, щоб вогонь у моїх очах згасав. Якщо Аль Капоне ще бодай раз спробує мені нашкодити, то я боротимуся. 

— Аліно, ти вже вдома? — Крізь рипучі двері до моєї кімнати проривається світло. Спочатку зʼявляється приємний запах шоколаду, а вже потім Давид. Він втомлено посміхається до мене, а потім лягає поруч. Його обійми зігрівають мене, а легкий дотик його вуст до моїх огортає любовʼю. — Я вже встиг засумувати за тобою. — Він посилює хватку на моїй талії, неначе боїться, що я кудись втечу. 

— Я теж, — зізнаюся, ховаючи записку в кишеню. Аль Капоне здався мені сьогодні не таким поганим, як я його собі уявляла, проте, він чітко дав мені зрозуміти, що Білінський ні про що не має знати. Я боялася чергового покарання, тому чітко знала, що спалю записку як тільки Давид засне. 

— Можна лягти тобі на коліна? — Його прохання здалося мені таким милим. Я схвально кивнула у відповідь. 

Білінський зняв взуття і поклав голову на мої стегна. Не втримавшись, я запустила пальці в його кучеряву шевелюру, яка так і тягнула мене до себе. Коли я гралася пасмами його шовковистого волосся, то відчувала спокій. 

— Важкий день? — Він виглядає дуже стомленим. Декілька днів тому Білінський ошелешив мене новиною про те, що він набирає групу для тренування з фехтування. 

Він з таким захватом розповідав мені про свою роботу в Словенії. За ці декілька років перебування там він створив вже цілий бізнес, який приносив йому не малі суми, але було помітно, що Давидові більше подобається займатися фехтуванням і вчити цього інших.

— Так, Аліно. А втім, я дуже щасливий. Ці діти такі талановиті. Я радий, що знайшов таких ентузіастів. — Він обертається й лягає на спину. Дивиться мені прямо у вічі і я відчуваю, як румʼянець повзе вгору по моїх щоках. — А в тебе як день пройшов? 

Ем, спочатку мені напустили вірусів на компʼютер. Далі я листувалася з божевільним Аль Капоне, який під кінець дня привіз мені черешні. Буденна буденність. Що тут ще сказати. Відколи моє життя перетворилося за детектив з елементами драми й фантастики? 

— У мене все не дуже гладко. — Після цих слів Давид напружується в моїх обіймах. Помітно, що його втома відходить на другий план і її заміняє стурбованість. Паралельно ми обоє вкриваємося сиротами через відчинене вікно. 

— Я закрию, а ти поки розказуй. — Мені хочеться розповісти йому все до найменших деталей, але боюся, що Білінський поплатиться за мій довгий язик. Fuddy-duddy може нашкодити не лише мені, але й Давидові та Олі з малюком. 

— Я провалила тест. — Мені соромно у цьому зізнатися. Ще декілька місяців тому я була найстараннішою студенткою на потоці, а зараз всі викладачі дивляться на мене неначе на суцільне розчарування. Від цього мені хочеться провалитися під землю. 

— Ох, люба… — Він швидко засуває штори й підхоплює мене на руки. Я чіпляюся за його шию, неначе за рятувальний круг. 

Мені хочеться втекти від усіх проблем кудись далеко. Попри те, що я всім серцем люблю Львів, ідея Білінського переїхати до Любляни зараз здається мені не такою вже й поганою. Там би ми могли почати все з чистого аркуша, але річ у тім, що Аль Капоне вже знає про наші фальшиві паспорти й поїхати непомітно нам не вийде. 

— Я засмучена через це, — тихо шепочу, уткнувшись носом в його шию. Пальцями торкаюся родимок. Крізь тонку тканину його сорочки, що зараз нас розділяє, я чую шалене серцебиття. Його серце бʼється в унісон з моїм.