Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Спасибі вам. Якщо у вас є вільний час, то, будь ласка, викиньте цю іграшку й зітріть надпис... — Підозрюю, що Оля вже собі місця не знаходить. Якщо я зараз же не повернуся до неї, то вона почне панікувати та нервувати.  

— Так, звісно. Будьте обережні. — Я дякую за послугу й хочу піти, але на останок незнайомка міцно мене обіймає. 

— Якщо хочете вийте переможцем з цієї гри, то не бійтеся глянути своїм страхам у вічі. Нехай боїться він чи вона, але не ви, Аліно. — Ці слова вселяють у мене віру та надію.  

Після схвального кивка, я вибігаю з вбиральні, фальшиво посміхаючись. Розправляю складки, що зібралися на моєму одязі й мчу до Олі, яка намотує кола по коридору, що веде до чорного виходу. Я беру дівчину під руку й веду до дверей.  

— Ну що там, Аліно? — Вона налякано кусає задирку на пальці й намагається йти одночасно зі мною. Трохи не встигає, бо я дуже поспішаю. Боюся, що мій кривдник все ще в лікарні й може нашкодити Олі чи малюку.  

— Нічого важливого. Санітарка в якої арахнофобія просто побачила павука. Я обдивилася все приміщення, але так його й не знайшла. Гадаю, він втік від її крику. Намагалася заспокоїти дівчину. Надіюся, що мені це таки вдалося. — Я терпіти не можу брехню. Відчуваю себе жахливо через те, що приховую від Олі правду. Подумки намагаюся виправдати себе тим, що роблю це лише заради її блага.

— Ох, а я вже встигла себе накрутити. Подумала, що трапилося щось погане. — Якби ж ти знала, Олю, якби ж... — Я так зголодніла. Ти не проти сходити в якийсь заклад, щоб перекусити чи може у тебе вже є якісь плани? — Свіже повітря йде мені на користь, бо мої коліна тремтять вже менше.  

— Ні, я не поспішаю. 

Мені кортить якнайшвидше прийти додому й знайти ці документи, щоб цей псих нарешті дав мені спокій, але я не можу відмовити Олі. Ми й так з нею не часто бачимося. Тим паче я хочу провести її додому, щоб на власні очі впевнитися в тому, що вона безпечно добралася.  

Час в кав’ярні летить дуже швидко. Поки Оля ласує бельгійськими вафлями, я скасовую репетиторство близнючкам. Їх урок мав відбутися через декілька годин. Я б точно встигла добратися до квартири, але мої думки були зайняті іншим. Впевнена, що не змогла б добре викласти весь матеріал, тому вирішила не тратити даремно час своїх учениць.  

Сьогодні я була жахливим співрозмовником і ніяк не могла зосередитися на словах дівчини мого брата. Будь-яким способом я намагалася показати, що в мене все гаразд, але, трясця, я була такою жахливою акторкою.  

— Олю, вибач, я сьогодні погано спала й почуваю себе не дуже добре. — Демонстративно позіхаю, згорбившись.  

— Так, я все розумію, Алінко. Дякую, що склала мені компанію сьогодні. Я зроблю копію знімків дитини й віддам тобі їх наступного разу, якщо ти звісно хочеш. — Цей малюк ще не скоро появиться на цей світ, але я вже безмежно його люблю. Дуже надіюся, що мені випаде можливість стати його хресною мамою.  

— Звісно. Я буду тобі дуже вдячна. — Ми обіймаємося на останок і я викликаю таксі. Ми доволі багато ходили пішки і я вже втомилася. Не маю сил ще декілька кілометрів плентатися на інший кінець міста.  

У будинку Давида немає, хоча він і казав, що повернеться до цього часу. Я підходжу до його тумбочки поруч з ліжком. У мене з’являється неприємний клубок у горлі, коли я дістаю теку з документами. Огидно від самої себе. По факту я без дозволу беру його речі. Однак, гарні манери відходять на задній план, коли я бачу два закордонні паспорти з нашими фото, але з геть іншими ініціалами...