Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

На великому дзеркалі з дорогим золотим обрамленням, що розташовувалося над раковинами було написано: “Давид — брехун. Знайди паспорти...”. Прикривши рота правою долонею, щоб не закричати на весь заклад, я підійшла ближче, роздивляючись детальніше це моторошне повідомлення. Спочатку я скривилася від огиди, бо подумала, що це кров, але коли мені в ніс вдарив різкий запах фарби, то я видихнула з полегшенням.  

Декілька разів я прокручувала в голові ці два короткі речення. У нас з Білінським лиш усе налагодилося, а тут таке... Про які паспорти взагалі йде мова? Я геть нічого не розуміла. Відчувала себе жертвою, якій у потилицю дихає смерть. Ця людина вдарила мене по голові чимось важким і ледь не вбила, а зараз залишає дивні підказки. Для чого все це? Я не розуміла якою є кінцева мета мого кривдника.  

— Хто ти такий? Виходь негайно! — Я по-справжньому лютую, бо мені це все вже так надоїло. Жити в постійних муках та стресі так виснажливо. Мені хочеться прибити того, хто грається зі мною, неначе з маріонеткою.  

— Дівчино, що з вами? — Я здригаюся й помічаю за своєю спиною жінку, яка щойно вийшла з кабінки. Галантна брюнетка поправляє свою зачіску, скануючи мене поглядом. 

— Це ви залишили той надпис? — обурено запитую, наступаючи на неї. Різкий аромат її солодких парфумів змушує мене скривитися. — Це ви погрожуєте мені?  

— Спокійно, шановна. — Вона простягає перед собою руки в знак захисту й скептично роздивляється пофарбоване дзеркало. — Коли я заходила в кабінку, то цього не було. Однак, я чула за дверима якийсь незрозумілий шум. Мені здалося, що це якийсь чоловік. Подумала, що просто переплутав убиральні й не надала цьому вагомого значення. Гадаю, що це він зробив. — Вона знизує плечима і як ні в чому не бувало починає мити руки. Я вражена її байдужістю.  

— І це все? — Я розчарована, бо хотіла почути набагато більше. Ця людина вже вдвічі вислизає прямо у мене перед носом, неначе насміхаючись цим з мене.  

— Не надавайте цьому якогось особливого значення. Можливо, ви просто комусь подобаєтеся і ця людина намагається у такий нахабний спосіб усунути свого конкурента й викликати у вас недовіру до нього? Цей Давид же ваш хлопець, вірно? — У словах незнайомки була логіка, однак, який чоловік стане висловлювати свою прихильність ударами в потилицю? Можливо, в цієї людини якісь проблеми з головою? Як не борги, так паспорти. Трясця! 

— Гадаєте, мені нічого не загрожує? — У цей момент я просто хотіла почути елементарні слова підтримки. Звісно, це б ніяк не вплинуло на ситуацію, але я б бодай трохи заспокоїлася.  

— Думаю, що ні, але балончик у сумочці ніколи не буває зайвим, — відповідає жінка, обводячи контур губ яскраво-червоним олівцем. — Рекомендую вам якнайшвидше стерти ці сліди зі скла, поки працівники закладу не наробили галасу. Вона дістає з сумочки упаковку вологих серветок і віддає їх мені.  

— Дуже вам дякую.  

Жінка бажає мені удачі на останок і йде. Я ж тим часом намагаюся стерти надпис. У мене це дуже погано виходить, бо фарби занадто багато. Я злюся й розчаровано спираюся ліктями на раковину. Мені так не хочеться вірити в те, що Давид бреше. Проте, як я можу довіряти людям, якщо навіть рідний брат приховував від мене той факт, що у нього є дівчина і скоро ще й дитина появиться? Хоч ми з Білінським і були знайомі багато років, але... Але, але, але... Як же їх багато останнім часом у моєму житті.  

— Аліно, з тобою все гаразд? — По то бік чую стривожений голос Давида. Він вже, певне, зачекався на мене.  

— Так-так, все добре. Я просто вирішила підправити макіяж, бо він трохи зіпсувався. Повернуся через декілька хвилин, — виправдовуюся я, стримуючи сльози. 

Давид — єдина близька людина, що в мене є. Якщо все написане виявиться правдою, то моє серце вкотре розіб’ється на тисячі уламків, які я вже точно не зможу склеїти докупи.  

— Гаразд, тоді я чекатиму на тебе за нашим столиком.  

Я чую, як він віддаляється й включаю воду. Набираю її в долоні й виливаю на дзеркало. Мої пальці забарвлюються в червоний і я хочу, щоб той, хто зробив це, негайно опинився в пеклі. Якщо цій людині стане сміливості й рано чи пізно вона постане переді мною, то я обов’язково щедро їй відплачу за те, що вона змушує мене переживати.  

Коли я повертаюся за наш столик, то тарілка Давида вже порожня. Серветки, на якій був надпис, немає, але я підозрюю, що її забрав офіціант.  

— Їж поки ще тепле, — звертається до мене Білінський, позіхаючи. По його виразу обличчя зрозуміло, що він вже втомився й хоче додому.  

Я вирішую не розтягувати задоволення й поспіхом ласую своєю грушею запеченою з сиром Дор Блю. На смак вона виявляється дуже смачною. Поки я їм Давид милується мною. Його очі сповнені радості, ласки та любові. Не віру, що за цим світлим та щирим поглядом може ховатися щось страшне. Моє серце ніколи не зможе з цим змиритися...  

Коли ми опиняємося в будинку, то я всіляко намагаюся себе заспокоїти. Пробую зайняти себе рутинною справою на кшталт прибирання чи миття посуду, однак, мені ніяк не вдається зосередитися на процесі.  

— Алю, з тобою все добре? — запитує Давид, огортаючи долонями мою талію.  

Навіть його приємне шепотіння поруч з моїм вухом не заспокоює мене в цей бентежний вечір. Раніше я вважала, що бодай вдома можу почувати себе в безпеці, але зараз я усвідомила, що це геть не так. Все, в чому я колись була впевнена на 100% зараз я ставила під сумнів.  

— Так, я просто трохи втомилася, — нахабно брешу, не відводячи погляд.  

В голові ж прокручую: “А що станеться, якщо я скажу йому правду?”. Серце так і просить дослухатися до цього розумного розв’язання проблеми в цій ситуації, але я вперто ігнорую його.  

Очевидно, що Білінський вважає всі мої здогадки та теорії цілковитою маячнею. Він все заперечуватиме й назве це плодом моєї фантазії. По факту у мене навіть немає доказів, бо серветка зникла, а надпис у вбиральні я сама стерла. У кращому випадку він просто з мене посміється, а в гіршому подумає, що моє ментальне здоров’я сильно постраждало через смерть Святослава.