Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Гаразд, я тоді в душ. Теж дуже сильно втомився сьогодні. — Він заморено посміхається до мене, цілуючи в маківку.  

Я шепочу йому тихеньке “люблю” й виходжу на балкон. Вітер огортає мене з усіх сторін, пробираючи до кісток. Та навіть це не змушує повернутися мене в спальню. Коли я опинюся там сама, то мені доведеться боротися зі спокусою заглянути в документи Білінського. Що ж там взагалі може бути не так? Заперечно хитаю головою, щоб прогнати ці думки й підношу очі вгору.  

Місяць такий яскравий у цю ніч. Зірок неначе хтось тиждень ходив і по небу розкидав. До кінця б життя я їх не злічила, навіть якби дуже сильно старалася. Мій погляд зупиняється на найяскравішій, яка виділяється з-поміж усіх інших. Перед її красою всі йдуть на другий план і здаються вже не такими гарними та величними.  

— Святе, це ти? — невпевнено промовляю, надіючись на диво. Як же мені хочеться, щоб він зараз вийшов зі своєї кімнати й міцно обійняв мене, а після цього ми б разом пішли на кухню пити чай. Я б розповідала йому про свої університетські будні й ми б разом планували вихідні. Я б хотіла повернутися в ті спокійні дні, коли ми насолоджувалися компанією один одного й не тонули в проблемах та сотнях питань без відповідей. Якби ж я знала... — Мені так тебе не вистарчає, братику.  

Коли я перебуваю в чиїсь компанії, то відволікаюся від проблем, але як тільки залишаюся наодинці, то згадую про своє горе й воно мене поглинає.  

Через декілька хвилин Давид повертається й ми міняємося місцями. Поки я приймаю душ, він читає книгу. Навіть гарячий потік води не допомагає мені зняти напругу. Я загортаюся в махровий рушник, опускаю кришку від унітаза й сідаю на неї. У запотілому дзеркалі бачу своє розмите відображення. Через те, що я перед тим не змила макіяж, вигляд у мене жахливий. Докладаю зусиль, щоб змити це неподобство й почистити зуби. На більше мене не хватає.  

— Аліно, ти що збираєшся спати з мокрою головою? — насуплено промовляє, роздивляючись мене з голови до ніг.  

— Так, я вже не можу. Дуже хочу спати, — щиро кажу, позіхаючи. Вже не пам’ятаю, коли я востаннє добре спала.  

— Ні, так не піде. Ходи сюди. — Поки я повільно повзу на його край ліжка, він дістає з комода фен і розкручує довгий провід.  

— Нічого поганого не трапиться, якщо я одного разу не висушу волосся, — продовжую я, соромлячись. Мені хочеться загорнутися в обійми Давида й назавжди забути про те страшне послання.  

— Ти можеш захворіти. Я сам все зроблю, просто дозволь.  

Зручно вмощуюся у нього на колінках, прийнявши рішення не сперечатися. Дотики та рухи Білінського дуже приємні та обережні. Не пам’ятаю, щоб хтось так турбувався про мене, як він. Це так тішить і водночас насторожує, бо навіть в ідеальності є щось не ідеальне.