Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Настю влаштовуємо у моєму ліжку, вмикаємо нічник. Лук’ян залишається поруч з нею.

— Впевнена, за пів години таблетка подіє, — вимучено посміхається.

Киваю й виходжу. Мені здається, я зробила, все, що могла.

Й сама не можу пояснити, що так шкрябає всередині. Я, мабуть, погана людина. Але моє співчуття завершилось приблизно тоді, коли я запропонувала повернутись додому.

Дем’ян сидить за столом. По плазмі комедійне шоу, дзижчить ненав’язливим фоном. Я беру свій келих з соком і влаштовуюсь біля нього.

— Ну як вона? — навіть погляд не відриває від екрана.

Це трохи тішить, отже не настільки вона йому важлива. Проте відразу ж картаю себе за ці думки. Що ж я за ревнива скотина, дівчині погано, а я лиш думаю, чи подобається вона Дем'яну.

— Каже, що за пів години буде в порядку, — так само спокійно відповідаю. Соромно за власні почуття.

— А ти сама як?

Знизую плечима.

— Добре…

Притуляюсь скронею до його грудей. Відчуваю, що так би просиділа усе життя. Загалом, я не проти й такого от свята — ми вдвох, ненав'язливий звук телека фоном, кілька улюблених страв та напоїв.

— Засмутилась, що довелось повернутись? — Дем'ян як завжди чітко читає мої емоції.

— Ні, ти що. Я ж сама запропонувала.

Ми ще якийсь час сидимо удвох. Дивимось передачу, інколи сміємось. Але, мені здається, насправді кожен думає про щось своє. Або не думає. Я навіть дрімати починаю. Все ж день був досить напруженим.

А потім з'являється Лук’ян. Спочатку винувато задкує, побачивши нас. Але я вже випрямляюсь і струшую з себе залишки дрімоти.

— Що там з Настею?

— Їй легше, — ледь помітно посміхається. — Сказала, що теж спуститься, як тільки приведе себе до ладу.

Навіть не знаю, чи радіти цій звістці. Насправді тільки зараз розумію, що втомилась, і воліла, щоб вечір уже закінчився. Але наполягати не наважусь. Перед гостями варто бути чемною.

— Сідай! — пропонує Дем'ян, відсовуючись до кутика і підтягуючи мене за собою. Лук’ян влаштовується з іншого буку дивану. Задумливо бере до рук канапку, але так і не відкушує, кладе знову на тарілку.

— Щось трапилось? — Дем'ян відразу помічає його стан.

— Та ні… просто думки, — супиться.

Я підіймаюсь. Якось відразу розумію, що Лук'ян хоче поговорити з братом, й моя присутність може його стримувати.

— Гляну, може Насті допомога потрібна, — пояснюю у відповідь на запитальний погляд Дем’яна й швидко підіймаюсь по сходах. Й лише краєм вуха чую тихе питання Лук’яна.

— Дем, от скажи... Як зрозуміти що дівчина та сама?

Лель не падаю, перечепившись за останню сходинку. Так кортить залишитись і підслухати, що відповість Дем'ян. Переборюю себе, докладаючи неймовірних зусиль. Все ж це особисте. І, щоб не піддатись спокусі, поспішаю до своєї спальні.

Настя сидить на ліжку й, дивлячись у невеличке дзеркальце, підфарбовує пухкі губи яскраво-червоною помадою.

— Ти як? — окидаю прискіпливим поглядом. Вона вже не здається такою блідою й нещасною, скоріше навпаки — рум'яною й посвіжілою як весняна троянда. Мимоволі в голову приходить дивне порівняння, що те її малювання губ наче бойове розмальовування древніх воїнів перед битвою.

— Могло бути й краще... — відкладає у сторону косметику.

Розгублено застигаю. Не знаю що відповісти.

— Тобі щось потрібно? — зрештою цікавлюсь.

— Те, що мені потрібне, ти не даси, — свердлить незвично прискіпливим поглядом. — Хоча… Гадаю все ж… настав час нам поговорити відверто, Ніка… — несподівано заявляє. 

Я вже відчуваю підступ. Але показувати свою ніяковість та страх не збираюсь. І що з того, що вона доросла, досвідчена, красива та успішна й знає Дем’яна багато років. Він вибрав мене, він назвав лише мене своєю, запропонував бути разом, жити разом, не дивлячись на те, що зверху отримав купу проблем, які доводиться вирішувати.

— Гаразд, — задираю підборіддя. — Дійсно треба.

Й прикриваю за собою двері.

В очах Насті загоряється небезпечне полум’я. Уявляю що вона про мене зараз думає — нахабна вискочка, яка свого місця не знає. Певно, придушити мене готова голими руками. Проте її тон стає солоденьким наче мед. Нудить від такого.

— Зрозумій мене вірно, — кліпає довжелезними віями. — Я Дема знаю багато років. Відколи він незграбним очкариком зайшов у наш кабінет. Вже тоді мені сподобався. А тепер, і я думаю, як жінка ти мене зрозумієш, Дем просто неймовірно ласий шматочок.

Мені здається, вона навіть облизатись хоче від одного лиш спогаду, проте стримується. Яскраво-червона помада зупиняє від необдуманої реакції. Замість цього співчутливо продовжує:

— І тебе я теж розумію. Бідна жебрачка, студентка, в якої ні кола ні двора, а тут красень, забезпечений по саме "неможу". Наскрізь бачу таких, як ти. І не хочу, щоб ти розбила йому серце.

— З чого така впевненість, що розіб’ю? — ледь стримуюсь, примушую себе говорити спокійно.

— Бо такі як ти завжди вигоду шукають. Побагатших. Покрасивіших. Зрештою, коли, як не в молодості цим користуватись, — недбало змахує рукою. — У мене, до речі, є чудовий знайомий. У нього грошей кури не клюють, йому такі як ти молоденькі та солоденькі дуже до вподоби. Вітчим нашого з Демом однокурсника. Познайомити?

У горлі підіймається хвиля огиди.

— Я не продаюсь. Мені подобається Дем’ян, а я йому! — відповідаю з такою упевненістю, що навіть сама собі вірю.

— Ти? Оце дурницю собі в голову вбила! Він з тобою лише з жалості. Як бродяче кошеня підібрав. І викинути шкода, і поряд залишити ну якось не по статусу. А була б у тебе хоч трохи клепка в голові, та совість, сама б забралась звідси.

Настя повторює все те, що я сама собі говорила. Що мене ранило й примушувало сумніватись у наших стосунках. Але я неймовірним зусиллям волі відкидаю ці слова, не звертаю увагу на щем у серці. Мені треба вчитись довіряти. Я подобаюсь Дем'яну, подобаюсь! — повторюю подумки. Неможливо так пристрасно цілувати, й не відчуваючи нічого у відповідь, неможливо так щиро піклуватись, тільки із жалості.