Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

У серці розливається теплота. І хоч я ще той любитель покопатись у собі та позвинувачувати у всіх смертних гріхах, слова Дем'яна діють якимось чарівним чином. Дивуюсь, але дійсно припиняю себе нещадно картати. А там і засинаю пригрівшись у великого теплого чоловічого тіла.

Проте через кілька годин прокидаюсь від холоду. Дем’ян з’явився в моєму житті зовсім недавно, але я вже звикла до того, що він поряд. А зараз чомусь відразу розумію, що в ліжку сама.

Ще деякий час лежу, напевно вийшов на хвильку у справах. Але він не вертається ні за хвилинку, ні за десять. Раптом відчуваю, що неймовірно хочу пити. Підіймаюсь. Спершу тягнусь до нічника, але передумую. Світла з вікна цілком вистачає.

Намацую капці, взуваюсь і виходжу в коридор. Тут теж не вмикаю ламп, неонова стрічка гарно освітлює сходи. Роблю кілка кроків вперед і раптом завмираю біля відкритих навстіж дверей гостьової спальні, щедро освітленої тією прекрасною лампою, яку я з такою любов’ю обирала.

На мить здається що сплю, навіть щипаю себе за зап’ястя. Але розумію — ні, це не сон. Просто мій розум бажає вберегти крихти адекватності. Та де йому з таким справитись, коли мій хлопець, який ще кілька хвилин назад так ніжно пригортав мене до себе тепер зайнятий з Анастейшею тим, що не вийшло у нас. Настільки зайнятий, що навіть не помічає мене, застиглу статуєю посеред коридору. 

Я так і не знаходжу, що сказати. Задкую вглиб коридора, притуляюсь спиною до стіни. Задушлива грудка в горлі перекриває дихання. З грудей вириваються тихі, свистячі звуки. Це ще не ридання, але уже близько. Роблю кілька глибоких вдихів і видихів. Треба відкинути емоції, відкинути паніку і просто поглянути ще раз. Раптом це Лук'ян повернувся.

Так, дійсно, це може бути Лук’ян! Раптовий здогад вселяє слабку надію. І щем у серці уже не такий відчутний. Брати схожі, а тим паче зі спини й у приглушеному світлі настільної лампи.

Наче самогубця, роблю кілька кроків вперед і знов з болючою тугою вдивляюсь у затишний напівморок кімнати. Погляд падає на футболку біля ліжка. А далі вже обманювати себе не можу. Це футболка Дем’яна, впізнаю її навіть при такому освітленні. Саме в ній я прокинулась того злощасного ранку, коли з ним познайомилась. Її так сором'язливо натягувала на коліна, відчувала шкірою затишну м'якість і ледь помітний свіжий, з ненав'язливою гіркуватістю аромат туалетної води.  І серце шкребе гострими кігтями.

Наче сомнамбула спускаюсь на кухню. Механічно беру склянку, набираю воду.

За що він так зі мною? Я ж не вимагала нічого, не просила, не вішалась на шию. Це він мене забрав з мого звичного, затишного світу книг та конспектів, показав, яким може бути кохання та турбота. Для чого? Щоб отак тицьнути лицем у багно. Ні не тицьнути, а тихенько обляпати спину, поки я нічого не бачу.

Зуби нервово цокотять об скляний краєчок, роблю кілька ковтків. В грудях порожнеча, голодна, болюча, яка засмоктує в себе всі думки та почуття. Лишає лиш гіркоту та смуток.

Уже з якоюсь безнадією йду в передпокій, байдуже роздивляюсь взуття біля полички. Лук’янових кросівок і куртки не бачу. Ось в все, що мені було потрібно. Які ще докази мають бути? Зайти в кімнату й глянути в їх обличчя? Принизитись, бо тоді точно не стримаюсь від сліз, й зловити на собі переможний погляд Насті. Ні, для моєї психіки це занадто?

Повертаюсь у спальню. Коридор проходжу наче мінне поле, а двері пролітаю, щільно заплющивши очі. Відкриваю їх, коли вже стою перед своїми. Ховаюсь за ними, наче це може захистити від болю, від тієї страшної правди, яка наче отрута пронизує кожен куточок. 

До світанку година. Якраз, щоб привести себе до ладу, та подивитись в Інтернеті графік маршруток.

Чую, як рипають двері в кімнаті навпроти, впевнені чоловічі кроки, й легкі жіночі, тихий приглушений сміх. Спускаються вниз, мабуть, у душ. Звісно, не сюди ж він її приведе.

Біль знову пульсує у серці. Давлю його, навмисно вчитуюсь в кожнісіньке слово на сайті, щоб думки були зайняті механічною інформацією, а не гарячковими думками. Й чітко та холодно вибудовую план. Я не залишусь в цьому домі більше ні на мить. Але й говорити з ним не маю сил. Принаймні влаштовувати скандал, коли тут Настя. Хай би забралась уже. Але чи стане мені духу сказати все в очі Дем’яну навіть наодинці?

Відчуваю себе безтямно закоханою слабкою дурепою. Я не впевнена у своїх сила, але якщо залишусь, пробачу, буду огидна сама собі.

За вікном повільно займається світанок. Небо світліє, починається новий день і новий рік. А в мене, схоже, нове життя.