Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Дем’ян відходить, я відкидаюсь на спинку й сама не помічаю, як починаю простукувати ногою в такт музиці. Вона тут дійсно чудова, запальна та ритмічна. Так і хочеться потанцювати. А через пів години має уже з'явитись довгожданий рок-гурт, власне, заради якого ми всі тут.

Першими до столика повертаються Настя та Лук’ян. Захекані, розпашілі й задоволені. Хоча Настя трохи похмурніє, коли бачить що я сама.

— А де Дем’ян? — плюхається на диван навпроти.

— За напоями пішов... — наче й не помічаю її настрій. З цікавістю спостерігаю, як починають уже готувати сцену для гурта. Виносять апаратуру, мікрофони...

— Тоді і я піду. Допоможу йому, — вирішує Лук'ян. — Може ще щось замовимо. Пляшку шампанського точно треба відкоркувати під час бою курантів.

Чмокає Настю в щоку й зникає.

— А ти чому не танцюєш? Не вмієш? — у голосі ніби й співчуття та цікавість. Легка насмішка угадується чисто інтуїтивно.

— Чому ж… умію. Трохи пізніше піду, — навіть не думаю засмучуватись. Ну захотілось їй мене вколоти. Я й так уже зрозуміла, що подругами нам не бути, й що вона Дем'яна хоче. Не дарма так жагуче зиркала в нашу сторону, поки терлась об Лук'яна на танцмайданчику.

— Дем'ян і Лук’ян на танці ходили, в дитинстві. Ти знала? — для чогось повідомляє.

Хитаю головою.

— Вони дуже люблять танцювати. І вміють. Повір, з Дем'яном просто чудово рухатись в парі.

— Справді? — підіймаю брови.

— Так. Колись нас від факультету на змагання по бальних танцях відправили. Я знаю що кажу. Ми навіть бронзову медаль привезли, — пихато заявляє.

Але засмучує мене геть не це. Стає прикро, що я так мало знаю про Дем’яна. В основному сама щось розповідаю. І зовсім не цікавлюсь його життям. Мабуть, зі сторони я страшенною егоїсткою виглядаю. Стає соромно.

— Ти й цього не знала? Хм… а ти взагалі щось знаєш про нього? — наче читає мої думки. — Дещо може стати для тебе справжнісіньким сюрпризом...

— Навряд чи ці сюрпризи кардинально повпливають на моє ставлення до Дем'яна, — не ведусь на провокацію.

Настя знизує плечима. І раптом її обличчя осяває солоденька посмішка, ніби й не було того їдкого зверхнього погляду. А через хвилину до нас приєднуються хлопці.

— Ось твій мохіто, Нікуша, — дає мені в руку склянку з напоєм. — Решту замовлення принесуть згодом.

Киваю, але несподівано навіть сама для себе ставлю мохіто на стіл і беру Дем'яна за руку.

— Давай і ми потанцюємо. Обожнюю цю пісню!

— Справді хочеш? — пильно дивиться в очі.

— Дуже! — стискаю його долоню і з упевненим виглядом задираю підборіддя. Я так легко не здамся. 

Танцювати з ним і справді неймовірно. Моє тіло підстроюється під кожен рух, наче не мені належить, а Дем’яну. Слухається буквально кожного ненав’язливого доторку. Відчуваю себе як глина у вмілих руках і повністю віддаюсь почуттям. Все навколо зникає, і натовп, і Лук’ян з Настею. Лишаємось тільки ми. І наше нестримне бажання. Ми лише танцюємо. Близько, наче сіамські близнюки. І кожен видих звучить в унісон. Навіть від поцілунку я не відчувала подібного єднання, подібного бажання та пристрасті. В животі розростається вогняна куля, яка пульсує та манить завершити розпочате.

— Давно мріяв це зробити, — шепоче у вухо.

Підіймаю голову, дивлюсь в очі.

— І я мріяла. Тільки не давно, — посміхаюсь. — А відколи Настя розповіла, який ти чудовий танцюрист. А я ж навіть не підозрювала, про твої таланти.

— Настя ще та пліткарка. Просто в дитинстві бабуся мене і брата примушувала відвідувати гурток. Щоб по вулицях не хилитались і були при ділі, як вона казала. Ми сердились і не хотіли… Вважали це зовсім не "чоловічим" заняттям.

На вилицях Дем'яна з'являється ледь помітний рум'янець. І мені це здається неймовірно милим.

— Але вона була невблаганною жінкою, моя бабця. Мені здається, навіть тато її побоювався. Вона завжди казала, що хлопець, якщо має трохи клепки та не повна тютя, битись навчиться, а от з дівчатами спілкуватись ні. І де ще це можна зробити краще, як не на танцях, особливо бальних. Хіба може бути щось більш чоловіче, ніж тримати в обіймах красиву дівчину.

— Твоя бабуся геніальна жінка, — щиро заявляю.

— Була… кілька років назад її не сталою... — у голосі відчувається непідробний сум.

Стає трохи незручно і ніяково.

— Співчуваю... — шепочу.

— Дякую. Ти б їй сподобалась. У неї був нюх на «хороших дівчаток».

Пирхаю, втикаюсь лобом йому в плече. Він притискає мене ближче, обіймає міцніше. Відчуваю ніжний поцілунок у маківку.

Майже заспокоюсь, розчиняюсь у ньому, але раптом від потилиці і до куприка пробігає шворка колючих мурашок. Я так чітко відчуваю чийсь злий, гострий погляд, що різко обертаюсь в спробі знайти спостерігача. Але серед натовпу веселих і розкутих людей побачити когось просто неможливо.

— Ніко, — Дем’ян примушує поглянути в очі. — Що трапилось.

Пересмикую плечима.

— Нічого… Не знаю. Просто на мить здалось…

— Що здалось?

— Не важливо, — знов пересмикую плечима.

Намагаюсь повернути втрачений настрій. Пригортаюсь до Дем’яна, прикриваю повіки. Але розумію, що більше розслабитись не вдасться.

Домучуємо композицію і повертаємось за стіл. Тепер мені хижі погляди Насті здаються дріб'язковими. Чомусь розумію, що той, хто щойно спопеляв мене поглядом, набагато небезпечніший та мстивий. Навіть, грішним ділом, думаю на Даміра. Вони наче з Катею теж у якийсь клуб збирались на Новий рік. Може й у цей... Хоча Дем’ян його здається гарненько налякав, мабуть, не насмілиться більше пристати.

Але все ж обводжу поглядом танцмайданчик та столики у зоні відпочинку. Проте у напівтемряві, з миготливим освітленням й годі щось видивитись. А коли нарешті на сцену виходить фронтмен гурту й основний прожектор спрямовується на нього, зал зовсім темніє.

Натовп вереском стрічає улюбленого виконавця. Я теж плескаю у долоні, і ледь стримуюсь, щоб у голос не почати підспівувати перші слова улюбленої композиції. Шикарна пісня на деякий час примушує забути моторошні відчуття. А після йдуть привітання зі святом присутніх. Голосне відраховування останніх секунд старого року й крики та запалені бенгальські вогні, коли куранти пробивають дванадцять.