Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Голівка перелякано скидається.

— Що ти? Все влаштовує. Просто слів немає. І ліжко, і комод… шафа… все…

Але з грудей виривається тяжке зітхання.

— Тоді що тебе бентежить, мала?

— Ти потратив стільки...

Насуплююсь.

— Ми наче це з тобою обговорювати. Я трачу свої зароблені гроші на кого і на що забажаю. А зараз я бажаю радувати тебе. До того ж кімнату все одно треба було нарешті облагородити.

— Так.. пам’ятаю… Просто тепер це моя кімната… це означає що я в ній житиму… — кусає нервово губи, ховає погляд. Навіть тендітний пальчик завмирає на черговій завитушці з ниточок. — Просто… Блін… як важко це говорити… Просто… ми з тобою зустрічаємось, так?

— Можна й так сказати, — посміхаюсь. — Хоча я б вибрав більш серйозний варіант. 

Поки не можу зрозуміти до чого вона веде. Але оскільки її це бентежить, то хай висловитися. Надія радила уважно слухати будь-що, що Ніка говоритиме. Навіть в найменших дрібничках може бути захований непростий, тривожний симптом пережитого стресу.

— І нам не по шістнадцять…

— Мені так точно, тобі, сподіваюсь теж…

— І у людей, дорослих людей, що зустрічаються, має бути… бути інтим… — щоки Ніки аж пашать жаром. Уявляю яких їй зусиль вартує це сказати. — Але ми в різних кімнатах… На різних ліжках… Я… я тебе не приваблюю?

— Нікуш, — мені здається в мене очі на лоба зараз полізуть. Вже чого-чого, а цього я явно не очікував почути. — Звісно ти мене приваблюєш. Ще й як. Хоч зараз можу довести тобі, — присідаю поруч. Примушую глянути в очі. — Але ти сама скажи, ти готова до близькості?

— Але ж ти чоловік…

— А ти жінка… Дівчина… І що? То готова?

Несміливо хитає головою.

— От і все. Коли будеш готова, все й здійсниться.

— Але…

Притуляю палець до її вуст, примушуючи замовкнути.

— Ніка, мені не шістнадцять. Я можу себе контролювати, можу легко тебе почекати… Вірніше не легко, бо хочу тебе до безтями. Але свої бажання вгамувати в силах. Тому викинь з голови дурниці й ходімо снідати. А то ми тут вдвох, на новенькому ліжку, і на тобі така спокуслива піжама, що боюсь, не стримаюсь.

Червоніє ще сильніше, пирхає скептично і наче м’ячик вскакує на ноги.

— Біжи, Нікуша, біжи. А то голодні вовки не тільки бутербродами полюбляють ласувати, — сміюсь їй услід.

— Голодні вовки будуть мити посуд, бо останні прийдуть на кухню — долинає з-за дверей дзвінкий голосок.

Дражнить, навмисно. Але я все одно підіймаюсь повільно, й не спішу. Митиме посудомийка. Але у вовка є важливіші й цікавіші заняття.