Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

– У нас залишилося дуже мало води, – констатую я, дивлячись на танець вогню. − Це погано. Завтра будь-що потрібно буде знайти якесь джерело. Я поблизу, на жаль, нічого не помітила.

Відчуваю, що Арід дивиться на мене. Слухає. Вивчає. Це так дивно, сидіти вночі біля вогнища з тим, кого знаю всього дві доби, і більшу частину цього часу тільки й думала, як втекти від нього якомога далі. Як же швидко все змінюється, однак. Особливо у моєму житті за останні місяці. Так і голову втратити недовго.

– Джерело не обіцяю, але рідину, придатну для пиття завтра нам забезпечу, – спокійно запевняє чоловік. – А надвечір ми встигнемо дістатися до більш… родючої місцевості. Там і вода має бути й дичина більш різноманітна. А поки що доведеться потерпіти.

В погляді Аріда тепер читається очевидне вичікування, ніби він жде моїх обурень, чи навіть ниття. За той час, що знадобилося нам, щоб розпалити багаття і з’їсти нехитру вечерю, зібрану з тих самих булочок з набережною та бутербродів з сиром, куард уже кілька разів цікавився, чи не лякають мене складнощі майбутнього шляху. Я що, на слабачку й скиглійку схожа? А навіть якби лякали, що від цього зміниться? Адже все одно треба йти.

– Отже, потерпимо. Головне, що мучитися від спраги не доведеться, – знизую я плечима.

Як Арід і передбачав, після заходу сонця стало справді дуже холодно. Легка курточка, яку я захопила з собою з його будинку, мене вже й не рятує особливо, попри тепло від багаття. До речі, про одяг. Ловлю себе на невиразній здогадці й підіймаю голову, щоб подивитися на чоловіка навпроти мене.

– Скажіть, а всі ті речі у шафі… хто їх купував для мене?

Наші погляди зустрічаються, і я мимоволі затримую дихання, настільки хижо-привабливим він виглядає у відблисках вогню.

− Всі ці речі вибирала для тебе твоя сестра, − коротко посміхнувшись, підтверджує мої припущення.

– Розкажіть про неї, будь ласка. Як вона? − задаю я нарешті те питання, яке найбільше мене хвилює. − З Солею точно все гаразд, як вона пише? Хто її чоловік?

– Рокадо Шаєра, один з адамірів Занагара. Соломія потрапила до його даріату, коли пройшла через портал, – чую далеко не найзрозумілішу відповідь.

– Адамір? Даріат? – я хмурюся, не доганяючи, про що мова.

Арід схиляє голову набік, із цікавістю звужуючи очі.

– А що тобі відомо про Занагар, окрім того, що туди потрапила твоя сестра? – уточнює він.

– Не скажу, що багато, – морщуся мимоволі. Напевно, здаюся йому наївною дурним дівчиськом, яке чкурнуло тікати кудись навмання, навіть не маючи уявлення про ту країну, куди рвалося. – Я знаю, що це величезна імперія. Знаю, що там законом заборонено рабство. І що у жінок там значно більше прав, ніж у Лайтазі. Мені доводилося збирати інформацію буквально по крихтах. Я дуже боялася відверто демонструвати свій інтерес, тому розпитувала про весь Ільмондар.

− Ну, не так уже й мало ти знаєш для іншосвітянки, яка не мала доступу до інформації, − схвально заперечує Арід, посміхнувшись куточком рота. – Це справді імперія. І справді величезна. Настільки, що жоден куард неспроможний своєю силою контролювати її територію, принаймні постійно. Тому Занагар розділений на шість даріатів, крім центральної території, повністю підконтрольної особисто імператору. Даріатами й правлять адаміри, рахуючись, по суті, його співправителями.

– Тобто… Соля стала дружиною одного з таких адамірів? – приголомшено уточнюю я. І тут згадую ще дещо: − Стривайте, ви казали, що у своїй країні є правителем. І Соля назвала вас другом свого чоловіка. Виходить, ви теж один із цих співправителів Занагара, так?

− Виходить, що так, − хмикнувши, підтверджує Арід.

Зрозуміло. Тільки от у голові не вкладається, що за мною на Землю на прохання моєї сестри вирушив не аби хто, а куард, на плечах якого лежить така величезна відповідальність. Невже теж захотів отримати собі фуенту, як це вдалося його другу? Настільки, що кинув усі справи?

Хоча, з чого це я вирішила, що він подався саме за мною. Може він мав якісь свої справи й на Землі, а мене збирався по дорозі захопити, та не знайшов. А обіцянку ж уже дав.

− Ви сказали, що тоді на Землі шукали мене і йшли слідом Кайтана, − я з хвилюванням стискаю кулаки, уявивши, як злякалася за мене моя вагітна сестра. − Виходить, ви відразу дізналися, що я потрапила в рабство. А Соля? Вона також про це знає.

− Ні, − хитає головою Арід. − Ми з її пов'язаним трохи згладили інформацію, вирішивши, що вагітній жінці не потрібно завдавати таких хвилювань. Я лише повідомив їй, що ти теж потрапила в Ільмондар, і нам потрібен час, щоб тебе знайти.

Це добре. Це вони правильно вирішили. Здається, чоловік моїй сестричці дбайливий трапився. Або схильний до надмірної опіки, тут уже як подивитися. Але, можливо, моїй вразливій, ніжній Солі саме такий і потрібен. Аби тільки вона була щаслива з ним, якщо вже пов'язана назавжди.

Та й сам Арід… адже я ще там на аукціоні відчула, що він інший, не такий, як решта присутніх. Навіть попри його явну зацікавленість у мені, як у фуенті, навіть після моєї втечі… щось вглибині моєї душі постійно твердить, що поряд з ним я справді… у безпеці.

Може, я й наївна. Може, бачу те, що хочу бачити. Може, мені просто потрібно зараз у це вірити. Час покаже. От тільки мене досі гризе почуття провини та все невисловлене між нами з цього приводу. Ненавиджу, коли є такі непроговорені непорозуміння. Вони вкрай заважають відпустити ситуацію.

− Ви сильно розлютилися, коли я втекла? − набравшись сміливості, підіймаю на нього погляд. – І зараз… це ж через мене ми тут і мало не загинули.

− А ти як думаєш, Васю? – вкрадливо цікавиться Арід.

– Думаю, сильно, – зітхаю тихо, опустивши голову. Почуватися винною я ще більше ненавиджу. − Чому ви мені не пояснили все одразу?

− Пам'ятаєш, я писав про сюрприз для тебе? – багатозначно нагадує чоловік. − Саме цю новину я й мав на увазі. Бо вночі для твого відновлення сон був важливіший за емоційну розмову. Тобі варто було лише дочекатися мене і вислухати. І нічого цього не трапилося б. А вже завтра ти б побачилася із сестрою.