Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Ой. А про це, мабуть, не треба було. От… куард, знову мене зненацька застав.

– Я знаю, що ти відчуваєш мою присутність на енергетичному рівні, Васю. Зрозумів це, коли ти в лісі від мене сховалася, – хмикає Арід. – І мене цей факт дуже тішить. Ти закінчила? Я можу це забирати? − куард киває на зібраний мною оберемок. – Чи тобі допомогти ще зібрати?

– Ще зібрати було б непогано, – видаю, все-таки відсторонившись. Щось мені вже холодно стає. Надто сильно вдень перегрілася.

До вагончика ми повертаємось разом, уже з оберемком вдвічі більшим. Я чесно спробувала забрати собі частину ноші, але куард зміряв мене таким обуреним поглядом, що навіть ніяково стало. Довелося поступитися великому та сильному. Щоправда, я таки не втрималася і, коли він пішов трохи вперед, прихопила ще пару гілок. Ну не з порожніми ж руками йти.