Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна  

Складно було повірити, але ми з Давидом вже разом понад два тижні. За цей час між нами не було жодних сварок чи непорозумінь. Я закрила всі борги в університеті й знайшла ще декілька дітей, яким викладатиму англійську. Моє фінансове становище було в нормі. Здавалось би, що моє життя налагодилося й немає на що скаржитися, але є одне але. Та записка ніяк не дає мені спокою. Весь цей час я намагалася переконати себе в тому, що це якась помилка, але це не може бути черговий збіг обставин. У голові я будувала десятки теорій. Деякі з них я висловлювала Білінському, але він лише розводив руками й в черговий раз намагався мене заспокоїти. Так, поруч з ним я почувала себе в цілковитій безпеці. Ми майже весь час проводили разом, але може трапитися так, що Давида не буде у потрібний мені момент. Хто тоді врятує мене від кривдника?  

Я стукаю нафарбованим пальцем по металевій поверхні ноутбука й з моїх вуст вилітає стривожене зітхання. Скільки б я не намагалася розгадати цю таємницю, але все дарма.  

— Шерлоку, ти знову за своє? — Я настільки сильно поринаю у свої думки, що навіть не помічаю, як Білінський з’являється поруч зі мною.  

Швидко хочу сховати зошит із записками у свій письмовий стіл, але не встигаю. Давид з посмішкою на вустах забирає його в мене, а потім пробігає очима між рядками. Хлопець насуплюється й закочує повіки.  

— Аліно, я постійно поруч з тобою. Ти в безпеці. Викинь це нарешті з голови. — У черговий раз він повторює одне й те саме. Я втомилася слухати одні й ті самі фрази.  

— Знаю, — відповідаю я, забираючи в нього свій зошит. — Просто... — Він сідає на край ліжка й тягне мене за собою. Я сідаю йому на коліна, огортаючи руками міцну чоловічу шию. — Не можу повірити, що в моєму житті все нарешті добре. Ця біла смуга лякає, розумієш? — Давид заправляє пасмо волосся мені за вушко й цілує в щоку.  

— Алю, просто розслабся й дозволь собі бути щасливою. У тебе на шляху було стільки мук та страждань. На жаль, ти вже звикла до них і вони стали частинкою твоєї буденності. Однак, тобі слід відпустити минуле.  

Він корчить на лиці химерну гримасу й цим йому вдається розсмішити мене. Я радо звиваюся у нього на колінах і починаю лоскотати Білінського. Останніми днями ми часто бешкетуємо. У такі моменти я неначе переношуся в дитинство, але не в ті негативні спогади пов’язані з жахливими умовами дитячого будинку, а в ті радісні миті, коли ми з братом та іншими дітьми раділи простим речам.  

— Ну все... — Я підношу долоні вгору в знак капітуляції. Якщо ми зараз не зупинимося, то так і не підемо в те місце, куди запланували. — Дай мені трохи часу, щоб я могла зібратися. — Давид схвально киває й прямує на кухню.  

Я тим часом одягаю нову атласну сукню, яку купила на вихідних у торговому центрі. Чорний колір раніше мене відштовхував і асоціювався з чимось негативним. Проте, з часом я його полюбила. Білінський казав, що у ньому я виглядаю дуже вишукано та елегантно, тому я вирішила поповнити свій гардероб саме ним. Образ доповнюю легким макіяжем та простою, але не менш красивою зачіскою. Декілька натисків на розприскувач у флаконі улюблених флаконів і, о диво, я готова йти на побачення в один з найкрасивіших закладів Львова.  

Увагу Білінського привертає шум від моїх підборів. Він зачаровано дивиться на мене згори донизу, а потім жестом просить обернутися. З єхидною посмішкою я виконую його німе прохання й обертаюся до нього спиною. Долонею згрібаю волосся й притримую його в повітрі, щоб він міг розгледіти спокусливий виріз на спині. 

— Ти, як завжди, неперевершена, Аліно, — шепоче він, а після цього вкриває мою шию та передпліччя поцілунками. Я закочую повіки від задоволення й обертаюся до нього обличчям.  

Від цих сповнених коханням очей, метелики у моєму животі здіймаються вгору й радісно пурхають у танці. Я навіть не здогадувалася, що кохання може бути таким прекрасним. Давид такий романтичний. Він говорить мені багато компліментів, влаштовує романтичні побачення, дарує подарунки й завжди підставляє своє мужнє плече. Мабуть, я до кінця своїх днів не забуду, як він сонний і втомлений допомагав мені з домашнім завданням. Здавалось би, що це така дрібничка, але скільки радості ж вона мені принесла.  

— Спасибі, Давиде. Ти також. — Я старалася не відставати. Мені подобалося робити його щасливим.  

Я взяла його під ручку й ми попрямували в коридор. Поки я взувала черевики, Білінський зняв моє пальто й чекав з ним біля дверей. Він щоденно огортав мене турботою та піклуванням. Попри те, що у нього були не найкращі у світі батьки та погані умови життя, він виріс дуже галантним та вихованим джентльменом, з якого б я радила брати приклад іншим.  

— Люблю тебе, — кажу я з посмішкою, притуляючись до його грудей.  

Раніше мені здавалося, що я з тих людей, які більше люблять проводити час вдома, наодинці зі своїми думками. Втім, моя думка змінилася після повернення Давида в Україну. Попри те, що я була корінною львів’янкою, виявилося, що я дуже погано знаю рідне місто. Кожного вечора ми з Білінським вирушали в якесь нове місце й мені дуже подобалася ця наша традиція. Львів неначе заграв для мене новими барвами за ці 12 днів.  

— І я тебе дуже люблю. — Він легко цілує мене в маківку, поправляє комірець мого пальта, що загнувся вгору й бере за руку.  

Кожного разу, коли я спускаюся сходами у під’їзді, то мені стає моторошно. Серцебиття пришвидшується, бо здається, що мій кривдник може знову з’явитися і заподіяти нам шкоду. Я міцніше стискаю руку Давида й заплющую очі. “Зберися, Аліно,” — в думках прокручую, роблячи великий вдих... 

У закладі, де Білінський забронював для нас столик, дуже спокійно та затишно. Тут зараз доволі багато відвідувачів, але столики розташовані на доволі великій відстані один від одного, тому все гаразд. До нас підходить привітна офіціантка й наливає дві склянки води. Ми просимо у неї ще трошки часу, щоб визначитися з замовленням.