Час бою (болю) - Соломія Даймонд

*Аліна 

Звук оберту ключа у дверному замку змушує мене підтиснути коліна до грудей. Я дивлюся з-під лоба в коридор і помічаю знайому постать. Давид перекочує валізу крізь поріг квартири й опускає на ній ручку. Хлопець швидко скидає з себе верхній одяг і мчить до мене. По дорозі він зачіпає край килима й ледь не падає мені на ліжко. Це змушує мене посміхнутися й розслабитися. 

— Аліно... — Він проводить долонями по моїх щоках і паралельно його очі метаються по моєму обличчю. Коли він огортає мене своєю любов’ю та турботою, то я забуваю про всі свої страхи. Мені достатньо його лагідного та теплого погляду, що змушує моє серце битися частіше. — Злякалася? — Я схвально киваю й він стягує з мене ковдру. Білінський сідає поруч і швидко розвертає мене до себе спиною. Після цього він обережно підхоплює за талію й садить мене собі на коліна. На мене нападає жар і я починаю соромитися.  

— Що ти робиш, Давиде? — тихенько запитую, тягнучись подушечками пальців до його шиї, яка так і манить мене. Не витримую й міцно чіпляюся за його шию, неначе за рятівний круг. Мене все ще не покидає думка про те, що він може передумати й повернутися назад у Любляну.  

— Всього лиш хочу переконатися, що з тобою все гаразд, — відповідає той, даруючи мені свою чарівну посмішку. Я опускаю долоні на його груди, а він згортає моє волосся набік і уважно роздивляється перебинтовану на голові ділянку.  

— Дякую, що повернувся. Я це дуже ціную. — Мені хочеться щиро перепросити за всю ту брехню, яку я розповіла йому вчора й довести, що це неправда.  

Коли моє життя опинилося в ризикованому становищі, то я зрозуміла, що нічого в цьому світі не вічне. Завтра мене вже може не бути, але сотні “якби”, про які я шкодуватиму й на тому світі, нікуди від мене не дінуться. Я не хотіла більше чинити “як правильно”. Мені просто хотілося бути щасливою й зробити щасливим чоловіка, що поруч зі мною. Гадаю, нам таки варто спробувати. Принаймні, в кінці ми з чистою совістю зможемо сказати, що бодай намагалися, а не проґавили свій шанс.  

— Ти впевнена, що почуваєшся добре? Можливо, тобі щось потрібно?  

Йому також стає спекотно й він знімає з себе елегантний піджак. Я помічаю, як напружуються його м’язи під легким чорним лонгслівом. Він був такий гарний прямо під моїм носом, а я так довго не помічала цього. Так, я терпіти не могла той день, коли втратила Святослава, однак, якби тієї злощасної аварії не трапилося, то ми з Білінським могли б ніколи й не зустрітися. Ці постійні збіги обставин були схожі на знаки самої долі, які вже не можна було ігнорувати.  

— Так, є дещо, що мені зараз потрібно, а якщо бути точним, то дехто. — Від моїх слів Давид насуплюється. Він прочищає горло й декілька секунд витрачає на роздуми.  

— І хто ж? — запитує той з нотками ревнощів у голосі. Може комусь він би й здався злим та насупленим у цей момент, але не мені. На мою скромну думку, Білінський навіть ревнував дуже мило. Він всіляко намагається це приховати, але в нього все й так на обличчі написано.  

— Ти, — зізнаюся, торкаючись своїм носом до його.  

Мене огортають мурашки від його важкого дихання. Несвідомо проводжу язиком по нижній губі й стискаю тканину його лонга. Мені хочеться торкатися його шкіри без жодних перепон, але я не хочу поспішати. Цього разу маю на меті насолодитися нашим неквапливим поцілунком сповна. Я чудово розумію, що він не зробить першого кроку, тому різко перекидаю одну ногу через нього й зручніше вмощуюся на Давидові.  

— Обережніше, — промовляє він. Відчуваю, як він з трепетом торкається пальчиками моєї спини. — Не холодно? На вулиці такий дубак. — Його руки не дуже теплі, на відміну від моєї шкіри. Мені подобається цей разючий контраст, від якого я ще більше збуджуюся. Ніколи не могла й подумати, що хотітиму когось так сильно.  

Раніше у мене було геть інше уявлення про кохання. Мені здавалося, що це цілком кероване почуття, яке людина здатна придушити. “Хіба це не миттєва іскра, яка може згаснути?,” — думала я раніше. Зараз же кохання асоціювалося в мене з чимось вічним та священним. Я відчувала себе справжнім щасливчиком, бо поруч зі мною була людина до якої я відчувала всі ті трепетні почуття, про які раніше читала в книгах та бачила у фільмах і серіалах.  

— Кожен твій дотик приємний для мене, Давиде, чуєш? — У його очах я побачила щире нерозуміння та спантеличеність. За останні дні я встигла добряче його заплутати. Тепер мені так хотілося переконати його у щирості своїх почуттів. — Той лист мене розчулив... — Я пригадую всі ті прекрасні речі, які він написав для мене і моє серце міцно стискається в грудях. Подумки даю собі обіцянку, що більше ніколи так не вчиню з Білінським. Він виглядає як дуже сильний та мужній чоловік, але глибоко в душі він вразливий і йому геть не байдуже, що я до нього відчуваю.  

— Вибач, я всього лиш хотів, щоб ти знала правду, Аліно. — Його вуста тягнуться до мого чола, але він вчасно зупиняється. Я бачу, що він боїться знову бути відторгненим. Мені так соромно, що я змусила його сумніватися в собі й у мені також.  

— Знаю. Я хотіла тебе зупинити, але проспала, а пізніше хтось вдарив мене по голові. Я так сильно злякалася, але не за себе, а за те, що можу більше ніколи тебе не побачити. Зрештою, у мене сталася панічна атака. Однак, я змогла з нею впоратися. Коли ти повернувся, то мені полегшало. Давиде... Я не хочу, щоб ти їхав. Ти сильно мені подобаєшся і мені було б дуже приємно, якби ти дав мені ще один шанс і залишився у Львові. — Відчуваю, як сльози збираються в кутиках очей. Підношу голову вгору, щоб не заплакати.  

— Ей, ти чого? — Він лагідно починає гладити мене по спині та волоссі. Я міцно обіймаю його, насолоджуючись теплом, що лине від нього.  

— Я просто дуже боюся тебе втратити, — щиро кажу, виводячи пальцем кола по його біцепсу. — Так, я визнаю свою помилку. Щиро шкодую про все сказане й прошу пробачення. — Ніжно й по-дитячому сором’язливо цілую його в щоку, надіючись на взаємність.