Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

З цими словами чоловік обхоплює мою талію та знімає з валуна. При цьому сам відступати не поспішає, і я знову опиняюся притиснута до його тіла. І одразу якось згадується, що своє задоволення, на відміну від мене, він таки не отримав. Згадується та дуже гостро відчувається. Через що моїм тілом знову пробігає чуттєва хвиля, а щоки знову починають палати від збентеження і ніяковості.

Я взагалі вперше в житті в такій ситуації, і просто не уявляю, як тепер поводитися. Що говорити чоловікові, від чиїх рук кілька хвилин тому отримала приголомшливий оргазм, теж не знаю.

− Здобувати вечерю сьогодні не обов'язково, − видаю перше, що спадає мені на думку, витріщаючись при цьому на бурі плями, що покрили білу сорочку Аріда. Нічогенько так я його своєю кров'ю заляпала. Гаразд, вибачаю за ґудзики. − У мене є з собою їжа. Якщо розділити її ощадливо, то можливо навіть на завтра вистачить.

Хоча це я, мабуть, передчасно заявила. Апетити куарда мені невідомі. Ні в їжі, ні тим більше в чомусь іншому. Так, не про те думаю.

– Їжа, кажеш? Ти про ті булочки, що купила на набережній? − зі смішком цікавиться Арід, змусивши мене здивовано підняти голову.

− Ви бачили? − ошелешено скрикую я, разом забувши про свої еротичні переживання.

Адже відчувала тоді щось. Ще списала на його присутність у місті. А він, виявляється, за мною вже тоді стежив. Я ж, наївна, думала, що в мене все під контролем.

– І як швидко ви знайшли мене? Чим я себе видала?

– Бачив. Ти з таким задоволенням їла той десерт… мені сподобалося, – вкрадливо повідомляє Арід, обіймаючи мене за талію. – Ну що ж, ходімо, подивимося, що у нас є на вечерю. А про сніданок я тоді вже вранці подбаю.

І він веде приголомшену мене у бік вагончика. Я навіть не відразу усвідомлюю, що останні два мої питання куард відверто проігнорував. Але перепитувати не наважуюсь. Та й не на часі це. Те, що сонце майже торкнулося горизонту, я бачу й сама. 

До речі, там на острові воно теж хилилося до заходу, а оскільки, пройшла вже не одна година, то місцеве світило мало давно сісти. Отже, виходить, що перекинуло нас в дещо інший часовий пояс, якщо в цьому світі застосовується таке поняття. 

У голові всі ці переміщення досі не вкладаються.

У будь-якому випадку Арід має рацію – нам варто поспішити з облаштуванням ночівлі. А на те, щоб поставити питання, які так мене хвилюють, буде ще повно часу. Зрештою, нам ночувати разом. А потім йти кілька днів, щоб вийти з аномальної зони.

− Думаю, треба спершу розвести багаття. Я збиралася йти за хмизом перед тим, як побігла до вас, – повідомляю, коли ми вдвох підходимо до вагончика. От ніколи не вважала себе особливо балакучою, але зараз відчуваю незрозумілу потребу… просто спілкуватися, мабуть. Занадто багато емоцій у мені накопичилося. І надто довго я контролювала кожне своє слово, перебуваючи серед ненависних ворогів. Тож варто було відчути себе хоч трохи вільніше, і вже важко зупинитися. Сподіваюся, це Аріда не дратує?

Не те щоб я вже почала цьому куарду сильно довіряти, але все-таки... трохи почала, так. Складно не вірити тому, хто мене спершу врятував, а потім ще й не скористався тим, що я сама йому майже запропонувала себе, а потім… От не треба зараз думати про те, що було потім. Краще про нагальні проблеми.

− Заночувати, мабуть, можна й у вагончику, − продовжую я міркувати, кинувши короткий погляд на задумливого Аріда, який саме оглядає цей вагончик. – Там хоч підлога рівна. Та й захист хоч якийсь. Добре, що він такий міцний і лише трохи пом'явся. Навіть шибки не постраждали. Може й двері вдасться зачинити. А тут, до речі, водиться якась небезпечна живність? Ви не знаєте? Змії, наприклад, чи ще що?

– Змій тут не повинно бути, – чую впевнену відповідь куарда. − Як і інших наземних тварин. Завтра зрозумієш, чому. Достеменно знаю, що тут є птахи. Загрози вони для нас ніякої не несуть, зате можуть стати джерелом непоганого м'яса.

Арід забирається у вагончик, кидає уважний погляд на зібрану мною купку речей і припасів, а потім ретельно обстежує пом’яті дверцята, розкривши якусь панель, яку я навіть не помітила.

– Щодо нічлігу ти маєш рацію, – вимовляє, зосереджено копаючись у якихось схемах та проводах. – У трено спати буде зручніше. Двері я без проблем зачиню. Щодо багаття, якщо хочеш, розпалимо. Хоча я тебе і без нього із задоволенням зігрію.

А-а-а, навіщо мене бентежити знову? Це як він мене гріти збирається? І взагалі, вогонь не тільки, щоб грітися, потрібен. Мені так спокійніше буде. І гарячою їжею себе побавити можна.

− Та мені якось від багаття грітися звичніше. Я піду хмиз збирати, − поспіхом вимітаюся я з вагончика, якомога далі від збурювача мого спокою.

− Далеко не відходь. І будь обережна, − мчить мені слідом повчання, приправлене смішком.

Я завжди обережна. Намагаюся бути, принаймні.

Цікаво, що він мав на увазі, коли казав, що завтра я зрозумію, чому тут немає змій та інших тварин? Це якась особливість цього місця? Очевидна для куарда, але поки що невідома мені?

Дивно, бо місцевість тут кам'яниста і спекотна вдень. Саме така, в якій найбільше очікуєш зустріти повзучих гадів.

І дерева тут досить дивні. Біла кора, синьо-зелені крони, але стовбури покручені так, ніби якийсь гігант з буйною уявою повеселився, вигинаючи, переплітаючи, мало не зав'язуючи їх у вузли.

Я навіть на пару хвилин зависаю, розглядаючи ці дивовижні рослини. Може, тут вітри такі божевільні бувають? Чи якісь енергетичні бурі, якщо зона аномальна? Треба буде в Аріда спитати.

Але довго милуватися місцевими краєвидами я собі не дозволяю і беруся до справи. На моє полегшення сухих гілок на землі валяється досить багато, тож незабаром я вже приміряюсь до солідного оберемка хмизу. Як би його краще взяти?

− Ти чому мене не покликала? − змушує підстрибнути від переляку голос Аріда, пролунавши майже в мене над вухом. І відразу на талії опиняються його долоні. Знову. 

− Як ви так непомітно до мене підкралися? − намагаюся я вивернутися із нахабних загребущих рук. – Я навіть не відчула…