Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Тут? Зібравши в купу свої мізки, що розпливлися хтивою рожевою калюжею, і відклавши, за несвоєчасністю, спробу свідомості обуритися у відповідь на натяки про цілком очевидні плани на мене, я чіпляюся думками за єдине слово:

"Тут".

І згадую, що Арід довго й наполегливо намагався відкрити портал назад, але в нього чомусь не вийшло. Сил забракло? Чомусь мені здається, що річ не в цьому. Тоді в чому?

– Куди ми потрапили? − цікавлюся обережно, коли чоловік, торкнувшись наостанок моїх губ коротким владним поцілунком, підіймається сам і допомагає сісти мені.

– В аномальну енергетичну зону. Таких декілька у нашому світі. Я зміг витягнути нас із грані, зачепившись за викривлення найближчої. Але ці ж самі викривлення роблять майже неможливими спроби відкрити звідси просторовий перехід без ризику нового збою, – спокійно так пояснює мені Арід, спостерігаючи, як я намагаюся привести до ладу свій одяг. От навіщо було ґудзики відривати? – Я намагався стабілізувати перехід, але безрезультатно. Сам, можливо, прорвався б, але тебе провести так, щоб ти не постраждала, на жаль, не зможу. Сигнали теж викривляються та глушаться. Тож нас тут ніхто не знайде.

− І що тепер? – питаю тихо, почуваючи себе приголомшеною. Він мене тут кине? Чи лишиться через мене? Наскільки ця зона далека від цивілізації?

− Тепер, Васю, ми з тобою влаштуємося на нічліг, − незворушно повідомляє Арід своє рішення. − А вранці вирушимо в дорогу, щоб вийти з аномальної зони. Тоді я й зможу відкрити портал у Занагар.

– І скільки часу потрібно, щоб вийти із цієї зони? − вдивляюся я в його обличчя, відчуваючи водночас і полегшення, що він явно не має наміру мене тут кидати, і вже знайомі докори сумління.

– За моїми розрахунками дня три-чотири, – чоловік уважно дивиться на мене, схиливши голову набік. − Може більше. Залежить від того, наскільки ти витривала в тривалих піших переходах.

− О, про це можете не хвилюватися, − впевнено посміхаюся. У цьому я точно не підведу. − Піші переходи для мене зовсім не проблема.

− Добре, − киває Арід, продовжуючи скануючи мене своїм полум’яним поглядом, в якому, крім уже знайомого мені голоду, майорить і дивне задоволення. Не фізичне. Інше. − Ходімо. Сонце сяде швидко, і ніч тут буде холодною. Мені треба встигнути добути нам вечерю, перш ніж стемніє.