Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Та не тільки я дивуюсь.

— Твоя Ніка? — лукаво виблискує очима Лук'ян.

Але Дем’ян ігнорує, повертається до мене. Наче мимовільно заправляє за вухо прядку розтріпаного волосся. Ніжно проводить по щоці.

— Моя Ніка, — дивиться мені прямо в очі, і в моєму животі починають пурхати метелики. Тільки після цього знову повертається до брата. — А ви тут яким вітром? Наче ж не твій район…

— Та, власне… — розводить руками. Кидає невпевнений погляд на Анастейшу. — Ми в гості хотіли напроситись до тебе.

Виглядає Лук'ян зніченим, на відміну від тієї Насті. Її погляд колючий та підозрілий, наче готова мене роздерти на шматки. Але через секунду емоції зникають, і мені навіть починає здаватись, що вони примарились.

— Чому не подзвонив? — супиться Дем'ян.

Рука на моїй талії напружується. Але злегка. Трішки тісніше притискає. Друга знаходить мою долоню і непомітно, злегка погладжує. Тільки тоді я розумію, як міцно вчепилась в ручку візка. Аж до побілілих кісточок. Неймовірним зусиллям волі змушую себе розслабити пальці. Кидаю скоса погляд на Дем’яна.Він не дивиться на мене, але відчуває. І підбадьорливо переплітає свої пальці з моїми.

— Так я й раніше без попередження… — вклинюється у свідомість розгублений голос Лук'яна.

— Це було раніше, Люк… Я завжди радий тебе бачити. Ти ж знаєш. Але, як розумієш, у мене з'явилось особисте життя, і тепер краще перед візитом телефонуй. Домовились?.

Я червонію. І від того, що стала раптом особистим життям, і від того, що так нахабно вдерлась у звичний ритм життя братів.

— Без питань, Дем, — підіймає руки.  — Я дуже радий за тебе. Справді! А то засидівся ти зі своїми комп'ютерами, — жартівливо гмикає. — Ніко, ти просто чарівниця, раз змогла цього монаха нарешті в люди вивести. Я вже побоюватись почав, що ці залізяки й програми настільки впаялись в його мозок, що брат почав перетворюватися на кіборга.

На цей раз червонію від зніяковіння і не знаю, що відповісти. Але за мене це робить Дем'ян.

— Ніка дійсно чарівниця… Снігуронька… — повертається до мене. — Хіба ні? Моє новорічне диво...

Розсіяно киваю. Метелики прокидаються знову, шаленіють, божеволіють. Я настільки зачарована його поглядом та інтонаціями, що навіть не бачу нічого навколо. Губи починає поколювати. Мені здається ще мить, і він мене поцілує. Серце у грудях гуркотить. Тому глибокий чуттєвий голос Анастейші стає для мене справжнісінькою несподіванкою.

— Дем, у мене ідея виникла… звісно, якщо ви не проти?  

Дем’ян знехотя повертається. Тепер вже мій погляд роздратований та злий. І мені треба значно більше часу, щоб його вгамувати.

Але Нася наче не помічає, спокійно продовжує думку далі.

— Давайте Новий Рік відсвяткуємо разом!

Обличчя Лук'яна миттєво осяває усмішка.

— Мені ідея подобається. Настуня, ти золото! Що скажеш, Дем?

Але Дем'ян знову повертається до мене:

— Ти як, Ніко?

Розгублено кліпаю. Розумію, що всі вони чекають моєї відповіді. Саме моєї. Пітніють долоньки. Я не хочу бачити цю Анастейшу. Не хочу. Але як заборонити братам разом провести свято?

— Нік, якщо ти відчуваєш, що буде важко, — схиляється, ледь чутно шепоче. — Або маєш іншу ідею, кажи. Буде, як ти захочеш.

Кусаю губи. Дивно, але раптово розумію, наскільки я молодша за них, наскільки юна… маленька і невпевнена. Наче оте гидке каченя з дорослими лебедями. І хочеться мені по дитячому уникнути конкурентки. Але вічно ховатись не діло. Дем'ян мені подобається, я йому теж. Тут вже сумніві нема. Здається у нас вимальовуються стосунки. А Лук'ян зустрічається з Настею. Ми все одно будемо перетинатися...

— Давай те разом, — зітхаю тихенько і посміхаюсь. Сподіваюсь що посмішка вийшла цілком пристойна, а не жалюгідна. — Гадаю, буде весело… 

Піднесений настрій знову падає. Хоча насправді я з усіх сил намагаюсь вдати щастя та радість. Дем’ян так старається, так турбується, і я зовсім не хочу його засмучувати своїм кислим виглядом. А ще раптово розумію, що на цей раз хочу щось смачненьке зготувати на вечір. Сама. От просто віддячити тим, чим можу. Хоч кухар з мене не бог зна який, але елементарні та ситні страви мені вдаються гарно, і навіть деякі досить небуденні.

Якраз і шанс з'являється для мого задуму. Дем'ян попереджає, що решту дня буде зайнятий у якомусь проєкті, і я можу робити, що завгодно. Звісно, спочатку він цікавиться, чи потрібна його допомога. Пропонує взяти ще один відгул. Але я його відмовляю. Досить зі мною няньчитись. Все ж роль безпомічної дівчинки мені хоч і була приємна як незвідана новинка, але звикла я до геть іншого. І втрачати роль самостійної дорослої особистості не хочеться. Це як туризм та еміграція: відвідувати різні країни чудово, милуватись архітектурою, смакувати національну кухню, вбирати в себе красу пейзажів та жити я б хотіла лише в Україні.

Засовую м'ясо по-французьки у духовку, та витираю руки у рушник. Ось здається і все. Має бути смачно. Вдома я не раз готувала цю страву на свята, вона мені відмінно вдається. Хвилин через двадцять в повітрі починають витати неймовірні аромати, а на сходах розмірені чуються кроки.

— Що це так неймовірно пахне? — обіймає зі спини Дем’ян. Обережно, наче крихку квітку. Але мені подобаються ці обійми. Ловлю себе на думці, що неймовірно затишно та безпечно почуваюсь у них.

— Вечеря, — відкидаю голову йому на плече. — Ти не проти м’яса по-французьки?

— Я не проти  будь-чого, що ти приготуєш. Навіть бутерброда з салом і часником.

— Чим тобі сало не вгодило? — насуплюсь, повертаюсь обличчям.

Від його рук на талії біжать мурашки.

— Усім вгодило. Просто неймовірно його люблю, — лукаво виблискує очима. — Але давно вже не куштував домашнього. Справжнього... М-м-м... як згадаю...

— Ой, тобі тоді неодмінно до моєї бабусі поїхати потрібно! — вигукую, не подумавши. — Знав би ти, яке вона сало готує. Запечене в печі, з часничком… гірчицею. Просто пальчики оближеш.