Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Але мені чомусь зовсім не прикро. Навпаки відчуваю полегшення, що з усім розібрались і радість, що все ж не байдужий Ніці.

— Настя не моя дівчина, — полегшено посміхаюсь. — Однокурсниця колишня. Побачились на зустрічі випускників. Домовились випити кави у кафе Снігурка. Ми там завжди влаштовували усі гулянки та свята. А тепер всім курсом щороку збираємось на зустріч випускників. Я тебе не обманюю, зайченя. Повір мені. До того ж, здається, у неї щось із Лук'яном намічається, — тут я трохи забігаю наперед, але головне заспокоїти Ніку.

Вона зосереджено супиться. І я поспішно пояснюю, розуміючи, що забув пояснити важливу деталь:

— Лук’ян це і є мій брат.

— О! — здивовано тягне.

— О, — копіюю її вигук. — А тепер ходімо за твоїми речами. 

Чим ближче підходимо до під'їзду, тим сильніше тремтить. Пальці в моїй руці геть льодяні. А сама вона схожа на маленького гнома, закутана з голови до колін у моє кашемірове пальто.

— Я можу й сам, якщо тобі важко. Тільки скажи, що брати, — насправді цей варіант і мене влаштовує більше. Краще Зайченяті не бачити у що перетвориться рило того студентика.

Але вона хитає головою. Хто б сумнівався.

— Я маю бути.

Вперта. А може боїться, що від покидька й мокрого місця не залишиться. Дійсно, при ній я й в половину не буду настільки жорстоким. Боюсь злякати. Вона й так насилля пережила, а тут знову.

Від однієї думки, що сліпа випадковість привела  мене в цей район, все всередині перекручується. Я ж міг спокійно поїхати додому й навіть не здогадуватись, з чим довелось зіткнутись моїй Снігурці. Але дивний відблиск фар. Чи то сніжинки так чудернацько закрутились у повітрі... І я чітко побачив прямо посеред дороги ту саму циганку, що мені наворожила долю. Вона стояла прямо посередині й навіть не намагалась відійти. Довелось різко викрутити руль й звернути в якийсь провулок. А коли обернувся, на вулиці та вже нікого не було. Але чомусь не повернув назад, вирішив їхати іншою дорогою від гріха подалі. Й вилось не дарма круг намотав.

Квартира Ніки на першому поверсі. Двері старенькі, оббиті дерматином. Я таких, мабуть, з дитинства не бачив. Прочинені. Наче чекають на дівчину. Воно й не дивно. Певно вирішив, що Ніка померзне на вулиці та й повернеться у тепло. Мерзотник.

Заходимо. Навмисне гупаю дверима. Хоч Ніка старається себе вести тихо. Голосний звук примушує її здригнутись, а студентика виповзти з конури.

— Передумала, Нікуша? — з'являється з гидотною посмішкою на губах.

— Передумала, — гарчу і ненав’язливо ховаю Снігурку за спину. — Йди, Зайченя, збирай речі. А ми тут поспілкуємось по-чоловічому, — наказую, не дивлячись на Ніку.

— Ти хто такий? — примружується. Зухвало кривиться. Очі у нього якісь шалені, дивні. Щось потворне, нелюдське у цьому погляді.

— Святий Миколай. Приніс повний мішок подарунків. Ставай, будеш отримувати, щоб більше в голову не приходило до беззахисних дівчат чіплятись.

— Дем’ян, — чую тихий шепіт за спиною. От трясця, вона ще не пішла! — Не треба. Хай він…

Обертаюсь до завмерлої Ніки

— Чому ти ще тут? Тобі не варто це бачити.

— Я боюсь, — хапає пальчиками за зап’ястя.

— Не бійся за свого студентика. Він живий залишиться.

ЇЇ очі широко розплющуються.

— Я не...

Але що "не" почути не встигаю. Цей мерзотник несподівано підлітає й замахується кулаком.

Ледь встигаю відбити лівою хук, а правою з усієї сили ударяю в сонячне сплетіння.

З горла студентика виривається дивний булькітливий звук. Він згинається від болю, і далі вже діло техніки. Хапаю його голову з обох боків і смачно вмазую в обличчя коліном.

За спиною Ніка злякано втягує повітря.

— Біжи, збирайся. Я почекаю, — не дивлячись, наказую.

Туша валиться на підлогу. Стаю так, щоб Ніка не бачила, як з його носа юшить кров. З неї й так достатньо.

Поки Ніка збирається, покидьок валяється у мене в ногах. Кров потроху підсихає, його дихання вирівнюється.

— Паскуда, — шипить, як тільки Ніка виходить зі спортивною сумкою в руках. — Ти ще поплатишся, ля… — прокашлюється від крові. — …рва. Можеш забути і про диплом, і про роботу. Ти хоч знаєш, хто мій батько?

Ніка завмирає, злякано стискає ручки. Мовчки забираю у неї сумку. І не задумуючись б’ю студентика ногою в живіт.

— Дай угадаю. Так сама мерзота, як ти?

У відповідь чується стогін.

Насправді мені здається, це падло замало «подаруночків» отримало. Але поряд Ніка. Я відчуваю, що їй страшно. І хочеться швидше забратись звідси. Тому накидаю на плече сумку, беру її за руку й виводжу з квартири, акуратно причинивши за собою двері.

— Він… А раптом… Може швидку викликати, — лепече.

— Оклигає, не переймайся, Зайченя.

— У тебе можуть бути проблеми. Я не знаю, хто його батьки. Але не думаю, що це були пусті погрози. Я не хочу псувати тобі життя, — голос тремтить, зривається від емоцій.

— Залиш це мені, Зайченя, — підношу наші зчеплені у замок руки до губ і легенько цілую тендітні пальчики. — Я розберусь з усім. Повір, на кожну сволоту можна знайти управу.

Зітхає. Але потроху розслабляється. От і добре. Не вистачало, ще через цього покидька перейматись.