Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Хм, цікава пропозиція. Запрошуєш? — примружується, дивиться так, наче випробовує.

Миттєво червонію, тільки зараз розуміючи, як звучить моя пропозиція.

— Буду надзвичайно щасливий познайомитись з твоєю бабусею, — добиває наступною фразою.

— Ти серйозно?

За звичай хлопці остерігаються навіть похапцем десь перетнутись з родичами дівчини.

— Серйозніше нема куди…

Кусаю губи. Щось усе занадто швидко. Я поки навіть не впевнена, які у нас відносини, а він уже готовий з моєю сім'єю знайомитись... Чи я не вірно розумію...

— Нікуш, — наче думки мої читає. Обіймає, підхоплює за талію і садить на стільницю. Так, щоб наші очі опинились на одному рівні. — Я серйозно. Ти мені небайдужа. Я хочу... м-м-м... більшого... Дідько! — нервово куйовдить волосся на потилиці. — Я не майстер говорити. Тим паче після того, що ти пережила. Боюсь злякати своїм напором. Але й не хочу, щоб ти думала, що я несерйозний. Що я заради забавки з тобою. Бо це не так!

— Дем… — починаю, але він прокладає пальця до моїх вуст.

— Зачекай!

Щось чуттєве є в цьому жесті. В середині все скручується в гарячий тугий вузол. Губи так і сіпаються, щоб скластись у дудочку та поцілувати теплу пучку. Але разом із бажанням чомусь хребтом пробігає неприємний холодок. І я сковтую важку грудку в горлі та зосереджуюсь на рятівному голосі Дем'яна.

— Я просто хочу, щоб між нами не було недомовок. Я не хочу ні силувати тебе, ні робити боляче, і тим більше не хочу, щоб ти погодилась на стосунки зі мною із почуття вдячності. Повір, це завдасть болю більше, ніж твоя відмова. Тому давай все відразу й з'ясуємо. Скажи, я тобі подобаюсь? Подобаюсь, як чоловік? Бо якщо ні, я відступлюсь, припиню всі спроби. Буду допомагати, як і раніше, не залежно від твого ставлення. Знай, що завжди можеш покластись на мене. Але я хочу розуміти як мені поводитись далі…

Пряме питання ошелешує. Я розгублено кліпаю очима. А він нахиляється ближче. Майже впритул. Обіймає долонями моє обличчя, змушуючи не відводити погляд. І хрипко закінчує фразу:

— То як? Подобаюсь? —   шепоче майже в губи. — Бо я, Ніко, від тебе просто втрачаю голову! 

У горлі пересихає. З тілом твориться щось дивне. Наче маленькі іскорки розряду пробігають шкірою й губляться на кінчиках пальців.

— Я… я… — нервово облизую губи. Так страшно зізнатись. Не тільки йому… собі. Тому заплющую від страху очі, й наче в холодну воду пірнаю. — Ти теж мені подобаєшся… Дуже…

А далі більше нічого не встигаю сказати, тому що до моїх губ торкаються його. Обережно… ніжно… ніби куштують найсмачніший у світі десерт. Проводять легенько, наче питають дозволу поглибити поцілунок. Він готовий відразу відступити, якщо скажу ні… Але я не кажу… Не ухиляюсь. Навпаки, розкриваю вуста, підіймаю руки, щоб обійняти за шию. І ледь не спалахую, коли поцілунок стає палкішим, пристраснішим… жагучішим…

Моє тіло пронизує блискавка, спонукає вигнутись в обіймах, притиснутись міцніше до чоловічого тіла. У горлі застряває тихий, сповнений бажання стогін. Усе моє єство хоче більшого,  і лиш холодний розум та вбиті в голову правила пристойності примушують не переступати межу. І просто насолоджуватись тими пестощами, які моя скромна свідомість допускає.

Проте, коли рука Дем’яна обережно торкається краєчка футболки, самими  кінчиками пальців пробігається по оголеній шкірі трохи вище резинки спортивок, в животі раптово розповзається холодок. І колючі мурашки, які не мають нічого спільного з бажанням, пробігають по хребту. Вся пристрасть миттєво зникає. Кам'янію, наче облили крижаною водою. Дем’ян поки не розуміє, що зі мною. І я не розумію, по інерції продовжую відповідати. І не знаю, як вчинити далі.

Рятує раптовий сигнал духовки. Вона пищить трохи пронизливо й миттєво протвережує. Відсторонююсь, дивлюсь у його затуманені очі.

— Наша вечеря, — м’яко посміхаюсь.

— Сиди, я дістану… — чмокає у ніс і надягає прихватки. Я слухняно залишаюсь на стільниці й зворушено спостерігаю, як він вправно дістає гаряче деко. А насправді дико милуюсь ним. І посміхаюсь про себе.

Поцілунок був чудовий. Просто неймовірний. Найкращий у моєму житті. І якщо все піде й далі так, то я ризикую по вуха закохатись. А те, що трапилось трохи пізніше… пройде. Звісно пройде. Просто в підсвідомості відкарбувались дії Даміра. Як він лапав мене, намагався светр зняти.. Спогади свіжі. З часом вони поблякнуть.

— І на вигляд, і на запах все чудово! — повертається до мене. — Я тоді сервірую стіл? Де будемо вечеряти: на кухні чи у вітальні? Можемо фільм глянути...

— У вітальні, — відразу обираю. — Тобі допомогти?

— Відпочивай. Ти готувала, далі моя черга, — твердо відказує. 

І через хвилин десять ми вже зручно вмощуємось на дивані. М’ясо вийшло дійсно чудовим, ніжним, соковитим, таким, що тане в роті. Мені немає чого соромитись. Доки я колупаю одну порцію, Дем’ян уже двічі підіймається за добавкою.

На екрані дзижчать голоси акторів. Ми дивимось якусь комедію. І так тепло й затишно мені, що просто плакати хочеться. Так страшно, що це все незабаром може зникнути.

Після вечері зручно лягаємо поряд, сховавшись під теплим, пухнастим пледом. Більше не цілуємось. Просто обіймаємось. Та вдаємо, що уважно слідкуємо за сюжетом. Не дивно, що досить скоро мне вкінець розморює від утоми, смачної їжі й тепла. І я, непомітно для себе, міцно засинаю. Тихий розмірений стукіт його серця під щокою лунає найсолодшою у світі колисковою.

Зайчики мої, ви навіть уявити собі не можете, наскільки я щаслива, що вам так сподобалась книга. Навіть й мріяти не могла, що вона отримає стільки відгуків, бібліотек та зірочок. Тепер я точно впевнена, що наступному роману від Лілі Ваніль бути. А ще хочу нагадати, мої хороші, раптом хтось забув, якщо хочете отримувати новини від автора, не пропустити старт нових історій, якісь цікаві дописи, корисну інформацію, підписуйтесь на мою сторінку) Ви зробите мене неймовірно щасливою.