Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Тримай гаряче какао.

Тремчу. Зуб на зуб не потрапляє. Обхоплюю чашку руками.

— Зараз принесу їжу. Тобі необхідно хоч трохи перекусити. А завтра поїдемо до однієї моєї знайомої.

— До кого? Навіщо? — тремтіння стихає. Але всередині все ще відчуваю приглушений відгомін ридань. Мимоволі насторожуюсь. Ні до яких знайомих їхати не хочу.

— Повір, це дуже хороша жінка, — присідає поруч, опускає погляд й приймається щільно закутувати мої босі ступні в плед. Наче боїться глянути в очі. Тягне з відповіддю. Але врешті зізнається. — Вона психолог.

Ковток гарячого напою стає колом у горлі. Ледь вдається проштовхнути його далі.

— Ні, не треба… — злякано хитаю головою. — Я нормальна! Все нормально!

— Звісно нормальна! — обережно забирає у мене чашку. — Але Ніка, тобі потрібна допомога. Будь-кому на твоєму місці вона була б потрібна. Цього не треба соромитись.

Проте мені все одно соромно. Навіть не уявляю, як буду розповідати про те, що сталось. Про свої почуття, думки...

— Це дрібниці, — вичавлюю усмішку, намагаюсь показати, що вже заспокоїлась. Але, здається, це мені погано вдається, тому що Дем'ян хмуриться.

— Ні, не дрібниці, — хитає головою. — Поглянь.

Бере мене за зап'ястя, обережно підіймає рукав, і я зі здивуванням дивлюсь на роздерте передпліччя. Крові немає, але яскраво рожеві смуги від жорсткої мочалки та нігтів яскраво виступають над поверхнею блідої шкіри.

— Завтра вже все буде гаразд, — висмикую руку. Похапцем натягую довгий рукав.

— А якщо не буде? Якщо це переросте у щось значно глибше. Або залишиться у твоїй підсвідомості й буде роз'їдати решту життя. На те, що сталось не можна заплющувати очі!

Невдоволено суплюсь. Я хочу! Хочу якраз таки й заплющити, вдати, що нічого не було. Не було бридких обіймів, не було огидних поцілунків, не було липких доторків. Не було!!! Це все наснилось, примарилось у кошмарі.

— Домовмося так, — несподівано пропонує. — Ми прийдемо на один сеанс. Лише один. Якщо тобі не сподобається, ти відчуєш дискомфорт, більше не повернемось. Тим паче, що Надія може також вирішити, що одного достатньо. Але якщо для твого здоров’я, комфорту потрібно буде ще, гадаю варто походити. Зрештою, якщо не підійде Надя, знайдемо іншого спеціаліста.

Я коливаюсь. Якась раціональна частина свідомості стверджує, що Дем'ян цілковито правий. Він турбується і робить все, щоб мені стало краще. Але інша, інфантильна, дитяча, ляклива бажає лиш втекти, заснути, забутись, вдати, що нічого не сталось.

— Ніка, поглянь! — примушує зазирнути в очі. — Мені ніколи не зрозуміти, що ти відчуваєш. Я боюсь нашкодити, сказати щось, що буде травмуючим для тебе, або пропустити якісь важливі й небезпечні симптоми, які згодом можуть зруйнувати твоє життя. Допоможи мені! Дозволь тобі допомогти!

Останні слова наче розтоплюють крижину в серці. Воно стискається у грудочку, ниє.

— Гаразд… — тихо, ледь чутно промовляю, нервово стиснувши краєчок пухнастого пледа.

І на обличчі Дем’яна з’являється слабка посмішка. Лише зараз розумію, що він весь цей час був напружений, натягнутий, як струна. А тепер дозволив собі трохи розслабитись.

— Молодчинка. Моя хоробра дівчинка! — промовляє з відчутною гордістю.

І я мимоволі посміхаюсь у відповідь.