Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

— Погано мене знаєш, Нікуша. Я завжди отримую те, що бажаю.

В очах блищить виклик і справжня насолода від нашої суперечки. Наче не про життя, не про почуття йдеться. І я раптом розумію, що для Даміра це все лише гра, звичайнісінька гра, тільки от ставка в ній я, і довгоочікуваний приз.

— Все буває вперше… — наважуюсь відповісти, намагаючись не помічати як хрипло звучить голос. Наче горло стискає невидима рука.

Вода у ванній нарешті стихає, клацає дверний шпінгалет. І саме це примушує Даміра нарешті випрямитись. Він на останок окидає мене важким, смакуючим поглядом й виходить з кухні. Мимоволі зіщулюсь. Чомусь відразу вірю, він дійсно отримує все що хоче. І методи геть не важливі.

— Киця! — чую грайливий голос Каті й кокетливе хихикання. — Я дещо забула в кімнаті! Не допоможеш?

Дамір щось роздратовано бурмоче у відповідь, рипає дверцятами шафи, й шпінгалет на дверях ванної знову голосно клацає. Хихикання голоснішає.

Я рвучко підіймаюсь і закриваю кухню на замочок. Якщо Катя буде питати навіщо замкнулась, збрешу, що випадково натиснула на кнопку на ручці. Але без цієї міри перестороги навряд чи сьогодні засну.