Час бою (болю) - Соломія Даймонд
*Аліна
Я міцно стискаю ремінець своєї сумочки й відчуваю, як він вислизає з моїх рук, бо долоні сильно спітніли від хвилювання. Своїм мовчанням я неначе намагаюся відтермінувати майбутню сварку, яка може виникнути через мою брехню. Однак, це навіть брехнею не можна назвати, бо по факту я просто не казала Давидові про те, що продовжую шукати роботу.
— Я уважно слухаю тебе, Алінко. — Кутики моїх губ мимовільно підіймаються вгору від того, що він так лагідно промовляє моє ім’я. Погляд Білінського сповнений турботи та ласки. З боку могло здатися, що ми мила закохана парочка, яка бесідує про щось своє у таксі. Насправді ж, не завжди слід вірити навіть власним очам.
— Річ у тім, що я вирішила не дослухатися до твоїх порад щодо роботи, — зізнаюся я й бачу, як він зводить брови. Мені вже не подобається його реакція.
— Продовжуй, — нетерпляче каже він і я відводжу погляд, бо мені стає соромно. Бачу, як за вікном з’являються знайомі краєвиди. Ще один поворот і ми опинимося біля під’їзду в якому я раніше жила з братом.
— Я вирішила спробувати себе в ролі репетитора для дітей і сьогодні до мене мають прийти дві сестрички, яким я буду викладати англійську мову, — пояснюю я, слідкуючи за дорогою. Якщо гляну Білінському у вічі, то згорю від сорому.
— Чому не сказала раніше? — сухо запитує той. Мені хочеться глянути на його обличчя, щоб зрозуміти, які емоції він зараз переживає, але сміливість залягла десь на дні мого єства й воліє сидіти там і надалі.
— Приїхали. — Водій зупиняється поруч з багатоповерхівкою й називає суму, яку ми повинні сплатити за цю поїздку. Білінський дає йому гроші й допомагає мені вибратися з авто.
Коли я хочу вирватися вперед, щоб не побачити в його очах гніву та осуду, він ловить мене за зап’ясток і притягує до себе. Робить він це не різко, а дуже повільно й обережно. Проте, жодного шансу втекти від розмови він мені не залишає.
— Розмова ще не закінчена, Аліно. Ти так і не відповіла на моє питання. — Він послаблює хватку й відпускає руку. Після цього він робить декілька кроків вперед, насуваючись на мене.
Що трапляється далі? Я опиняюся затиснута між його тілом та стіною. Від приємного аромату його парфумів у мене починає крутитися голова. Я закочую повіки від задоволення й усвідомлюю, що по трохи стаю залежною від цього чоловіка. Мене це дуже лякає, бо понад усе я боюся залишитися з розбитим серцем.
Я пробую сконцентруватися на співі пташок, запасі фарби, що долинає від щойно пофарбованої лавки, чи на поштовому ящику, але у мене геть нічого не виходить. Давид своїми пальцями підносить моє підборіддя вгору і його очі опиняються на рівні з моїми. Пухкі рожеві губи, з яких долинає пара, у декількох сантиметрах від моїх. Між нашими тілами так мало вільного простору, який, здається, може зараз загорітися від наших полум’яних поглядів.
— Бо ми посварилися. Я була ображена на тебе й не хотіла цим ділитися. Тим паче я здогадувалася, що у тебе буде негативна реакція на мою ідею. Як виявилося, я таки мала рацію, — відповідаю я, все ще відчуваючи образу за той поцілунок. Скільки ж разів я казала самій собі стерти цей спогад зі своєї пам’яті, але, як бачите, все дарма.
— Я злюся не через те, що у тебе буде робота, а через те, що ти змовчала про це. Я гадав, що ти мені довіряєш і поділишся такою новиною. Мене це зачепило, Аліно, а ще... Я дуже переймаюся про твій стан. Ти нещодавно поховала найріднішу людину й щойно ледь не потрапила в аварію. Можливо, тобі потрібен відпочинок? — На його питання я заперечно хитаю головою.
Мені навпаки потрібно зайняти себе чимось, якщо я не хочу збожеволіти від думок про смерть Святослава. Коли я залишаюся сама, то подумки повертаюся в той день, коли втратила його. Почуття провини ніяк мене не покидає. Я все ще картаю себе за те, що тоді не опинилася поруч з ним.
— Я справді хочу бодай спробувати. Справа не в тому, що мені хочеться якось помститися тобі чи зробити наперекір. Це обдуманий крок, на який я зважилася. Мені подобається моя спеціальність і я хочу й надалі розвиватися в цій сфері. Репетиторство стане хорошим початком. — Я відчуваю, як моє серце гучно гупає у грудях. Ненавиджу ці довгі мовчанки між діалогами.
Проте, наша розмова знову обривається, бо до нас підходять мої клієнтки в супроводі матері. Дівчатка хором представляються й це змушує мене розслабитися. Вони такі щирі та відкриті, що так і хочеться їх обійняти. Ми обговорюємо ще деякі формальності з їх мамою, а сестри поки знайомляться з Давидом. Здається, його суворий вид тане в компанії цих двох. Я подумки тішуся, що все так мирно закінчилося.
Ми заходимо в під’їзд і перше, що кидається мені в очі — це клаптик паперу, запханий у щілину між дверима. Я гадаю, що це залишила власниця. Дуже кортить дізнатися, що ж там всередині, але я не хочу дармувати час своїх учениць.
Швидко запихаю ключ в замок, роблю декілька обертів і ми всі разом заходимо всередину. Давид заносить всі речі, а я допомагаю дівчатам зняти верхній одяг. Після цього я проводжу їх у свою спальню й дістаю з рюкзака всі матеріали та ігри, які підготувала для нашого першого уроку...
Аня та Яна виявилися дуже здібними сестрами. У них виявився доволі високий рівень англійської мови. Впевнена, що мені буде дуже цікаво та комфортно з ними працювати. Ми одразу змогли знайти спільну мову й це було дуже цінно для мене. Мама дівчаток написала мені, що трохи запізниться, тому ми з сестрами пили разом чай на кухні.
Коли я дивлюся на включене світло в кімнаті брата, то стає моторошно. Моє серце надіється на те, що це Свят, хоч і розум кричить про те, що це Давид. Я сама запропонувала йому поселитися в кімнаті брата. Не думала, що такі відчуття виникнуть у мене, коли я побачу його там.
— Аліно, у вас дуже смачний чай, — з посмішкою на всі 32 промовляє Аня. Я помічаю, що її чашка майже порожня й доливаю їй ще трохи напою з чайника.
