Час бою (болю) - Соломія Даймонд

— Без проблем. — Я розправляю складки на своїй картатій спідниці та сідаю за стіл.  

— Якщо ви обоє не проти, то я б хотів покликати ще одну свою добру знайому до нас. Вона живе в цьому будинку. — Своєю мовчанкою ми з Білінським даємо згоду на прохання Тараса і той швидко кудись мчить, по дорозі ледь не спотикнувшись об власну валізу.  

Мені стає ніяково, коли ми з Давидом залишаємося наодинці. Та незавершена розмова не дає мені спокою. З одного боку мені кортить дізнатися, що ж він хотів мені сказати, а з іншого я боюся почути правду, бо підозрюю, що вона буде такою ж гіркою, як і полин.  

— Давид...  

— Аліно... 

Наші голоси звучать в унісон, але ми встигаємо розібрати імена один одного. Здається, цей момент досягає апогею незручності. Білінський дістає корок з пляшки й починає наповнювати келихи вином. Я спостерігаю, як декілька червоних крапель проливаються на дерев’яну поверхню. Невже у нього тремтять руки від хвилювання? Я швидко витираю плями серветкою і наважуюся підняти очі. Не можу ж я вічно ховати від нього свій погляд.  

— Що ти хотів сказати? — запитую я, роблячи ковток з келиха. Вино виявляється доволі солодким та приємним на смак, але я швидко його відкладаю, бо не хочу сп’яніти.  

— Можливо, ти перша? — його голос просякнутий невпевненістю та ваганням. Я геть не розумію, чому він так поводиться, але й спитати не наважуюся.  

— Ні, давай ти, — вперто стою на своєму. По факту я вже сказала все, що хотіла. Нехай тепер він висловить свою думку з приводу цього.  

— Щодо поцілунку, то... — Гадаєте, цього разу нас ніхто не потурбував? На жаль, ми не настільки везучі.  

— А ось і ми. — Тарас з’являється в компанії Клавдії Семенівни. Я здивовано загортаю стареньку у свої обійми. Декілька днів її не бачила, але вже встигла засумувати за нею. — Бачу, ви вже встигли познайомитися.  

Тарас розпаковує валізу й дістає з неї іграшкову панду та велику коробку з київським тортом.  

— Клавдіє Семенівно, як і обіцяв. Привіз вам гостинець зі столиці. Ваша Панді-Ді всюди зі мною. Вожу її, як талісман. — Тарас обережно кладе іграшку на край столу. Вона й справді дуже мила. Навіть не уявляю, як своїми руками можна створити таку красу. Мені б певне таке було не під силу.  

— Алінко, я така вдячна тобі. За ці декілька днів до мене зателефонувало близько десятка людей, яким я продала свої іграшки. Дякую тобі, дитинко. — Я помічаю, як у кутиках її очей з’являється волога. Мені й самій хочеться заплакати в цей момент, бо я дуже радію, що змогла допомогти старенькій. — І тобі, Тарасику, дякую. Ти єдиний, хто про мене пам’ятає. Рідним я своїм не потрібна, а ти завжди і компанію складеш, і допоможеш мені. Хоч якось розбавиш своїм сміхом та історіями мої сірі будні.  

Старенька скидає хустину й сідає поруч з Давидом. Вони швидко знайомляться, а я тим часом нарізаю качку. Для мене це так незвично й приємно водночас. Не пам’ятаю, коли я так востаннє сиділа за столом у такій приємній компанії. Зазвичай ми з братом були лише вдвох. 

— Як там кішечка? — цікавлюся я, пробуючи перший шматок своєї страви. М’ясо й справді виявилося дуже ніжним та смачним.  

— Все добре з тією пустункою. Постійно хоче гратися та ніжитися на моїх колінах. Я вже так звикла до неї. Рада, що ми знайшли один одного. В її компанії я не почуваю себе настільки самотньою.