Час бою (болю) - Соломія Даймонд
*Аліна
Тарас (друг Давида, у квартирі якого ми весь цей час проживали) сьогодні повертається з Києва. Щоб хоч якось йому віддячити за те, що дозволив у нього пожити, я вирішила приготувати святкову вечерю. На щастя, Білінський теж підтримав мою ідею і навіть зголосився піти в найближчий супермаркет за продуктами.
Останні дні були дуже напружені. Ми з Давидом практично не розмовляли й можна сказати, що уникали один одного. Я була ображена на нього за той поцілунок і за його вислови про роботу. Що б він там собі не думав, але я вирішила не дослухатися до його слів. Мені потрібні гроші, щоб оплачувати оренду квартири, рахунки та банально навіть на їжу та одяг.
Недовго думаючи я вирішила подати в інтернеті оголошення про те, що я студентка факультету іноземних мов і я готова давати приватні уроки з англійської школярам. Це виявилося непоганою ідеєю, адже до мене зателефонувала жінка й поцікавилася, чи не могла б я займатися з її доньками-близнючками. Звісно я погодилася і вже сьогодні у нас буде перше заняття. Я сильно хвилювалася, бо не знала чи зможу знайти спільну мову зі своїми ученицями. Та ще й від Білінського не знала на яку реакцію очікувати. Підозрювала, що він розгнівається, бо я приховала це від нього.
Двері заскрипіли й всередину зайшов Давид з повними пакетами їжі. У мене аж живіт скрутило через те, що я сьогодні випила лише каву і нічим не поснідала. Надіюся, що Тарас приїде якомога швидше, а інакше мій живіт до цього часу заспіває декілька не дуже приємних серенад.
— Все згідно з твоїм списком, — промовляє Білінський, дістаючи з кишені зім’ятий клаптик паперу, на якому я написала перелік продуктів, які він мав купити.
— Дякую, — скупо відповідаю я, запихаючи овочі до холодильника.
Поки Давид миє руки, я заходжу на рецепт качки з яблуками в духовці, який знайшла в інтернеті. Чесно кажучи, то кухар з мене був так собі, бо зазвичай приготуванням їжі займався Свят. Кулінарія була його хобі. У нього очі палали, коли він намагався удосконалити чийсь рецепт чи приготувати щось власне, ні на що не схоже. Звісно, я допомагала йому й могла приготувати якісь прості та банальні речі, але головним на кухні був брат, а не я. Тепер ця роль була на мені і я дуже не хотіла осоромитися ні перед Тарасом, ні перед Давидом. Другому я швидше хотіла довести, що здатна з усім впоратися й без нього.
— Потрібна допомога? — поцікавився Білінський, спрямовуючи свій погляд на качку. Вона була доволі велика й важка. Я навіть не знала з якого боку за неї братися, але моя гордість була вище цього, тому я заперечно похитала головою й вдала, що щось дуже уважно читаю у своєму смартфоні.
Давид з сарказмом фиркнув і всівся на один з барних стільців. Я надіялася, що він піде кудись гуляти до приходу свого друга, але той схоже боявся, що я за цей час влаштую тут армагеддон чи щось спалю. Щоб хоч якось відвернути від нього свою увагу я запихаю у вуха навушники й вмикаю один з улюблених треків. Починаю плавно рухатись у такт музиці, намагаючись наспівати мотив. Підозрюю, що звучить це в реальності паршиво, але мені якось так байдуже. Можливо, хоч у такий спосіб позбудуся Білінського...
Через 3 години качка була готова. Від неї долинав такий приємний запах, що у мене ледь слюні не потекли. Поки я боролася з бажанням спробувати шматочок, Давид непомітно підкрався й почав тягнути припечену шкірку, щоб відірвати бодай трішки.
— Ей, — обурено озвалася я, тягнучи порцелянову тарілку у свій бік. — Ану забрав руки, а то зараз по них отримаєш. — Я не дозволю ні собі, ні йому доторкнутися до цього кулінарного шедевра поки не приїде Тарас.
— Вибач, але виглядає справді дуже апетитно. Друг казав, що його потяг прибуває орієнтовно в проміжку між 15:00 та 15:15. Виходить, що він має прибути з хвилини на хвилину. Допомогти тобі з сервіруванням столу? — Цього разу я не стала відмовлятися від допомоги. Можливо, я просто вже дуже втомилася й не хотіла все тягнути на своїх плечах або ж крига навколо мого серця розтанула через приємні слова, що линули з вуст Білінського.
Гадаю, ні йому, ні мені більше не хотілося сердитися один на одного. Це так втомлює. Ні в нього, ні в мене більше немає тут нікого ближчого. То, може, попри всі непорозуміння, нам слід цінувати цей особливий зв’язок, що зародився між нами. Я вже встигла засумувати за нашими теплими розмовами та обіймами.
— З мого боку було дуже по-дитячому дутися на тебе за те, що ти мене відштовхнув. Я не можу подобатися всім і це нормально. Якби я могла повернути час назад, то нізащо б не потягнулася до тебе в той вечір. Гадаю, що нам слід забути про той випадок і спробувати подружитися. Мир?
Я вирішую першою зробити крок на зустріч нашому примиренню, тому простягаю йому мізинець, щоб він його потиснув. У дитинстві ми часто так робили, коли у нас виникали якісь конфлікти. Давид хоче щось відповісти на мої слова, але не встигає, бо в кімнату заходить Тарас з валізою. Білінський лише легко зачіпається своїм пальчиком за мій і привітно посміхається.
Далі він радісно обіймає свого друга. В цей момент я відчуваю себе трохи ніяково. Я навіть не поцікавилася в Давида про те, чи попередив він свого приятеля, що я також живу в нього. Надіюся, що моя присутність тут не стала для нього неприємним сюрпризом.
— Приємно познайомитися. Мене звати Тарас, а тебе — Аліна, вірно? — Я схвально киваю й ми вітаємося легким рукостисканням. У власника цієї квартири дуже милі ямочки. Він виглядає добрим та привітним і склав на мене позитивне перше враження.
— Рада знайомству. Мені хотілося якось віддячити за гостинність і тому я вирішила пригостити вас обідом. — Тарас морщить носа на мої слова і я починаю нервувати. Невже я сказала щось не те?
— Дякую, мені дуже приємно. Невеличка поправка. Я наполягаю на тому, щоб ми перейшли на “ти”, а то я себе якимось старим відчуваю. — Мені аж від душі відлягло. У мене просто звичка звертатися до всіх на “ви” не залежно від віку співрозмовника. Я таким чином висловлюю повагу цій людині.
