Моя хороша дівчинка - Ліля Ваніль

Пекло! Ось у що перетворюється моє життя за останні сорок вісім годин. І серце відчуває, що далі буде тільки гірше. Якихось нещасних сорок вісім годин, а я вже готова тікати з квартири куди очі дивляться.

Раніше Катя приходила додому тільки ночувати, інколи під ранок. Насичене студентське життя захопило подругу у вихор веселощів та розваг. Я інколи ставила собі питання, звідки вона бере гроші на них. Але ніколи вголос. У нас панувало негласне правило: кожен живе своїм життям і не лізе один до одного. Їй — вечірки й нічні клуби, мені — пари, контрольні й підробіток.

Катя марила шикарним життям, планувала затягти в сіті якогось мажорчика, я мріяла про кар'єру та власну квартиру у місті.

Звісно, подруга вважала мене наївною дурепою, пробувала насміхатись, дражнила "синьою панчохою", але швидко відстала. Мене це ні краплі не зачіпало. Кожному своє. Велике місто звело нанівець шкільну дружбу.

А зараз вона буквально не вилазила з квартири. І все б нічого. Але з нею не вилазив Дамір. Я не могла нормально ні в туалет сходити, ні в душ.

У перший же вечір Дамір, якраз коли я милась, «не помітив» і зарвався у ванну кімнату, зірвавши хиткий шпінгалет. Прозора шторка трохи захистила, але я все одно відчувала себе незатишно й ніяково. Він стояв просив вибачення, удавав що йому шкода, але дивився прямо, навіть очі не відводив. Наче вгадував мій силует за напівпрозорою клейонкою. І я мерзла, прикриваючись шторкою, тремтіла від страху під  цим поглядом і навіть не знала що робити. Лише оклик Каті, змусив його нарешті забратись геть.

Дві ночі підряд я не висипалась. Характерні звуки стогони та скрипи не давали зімкнути очей. А минулої ночі прокинулась від відчуття що хтось на мене дивиться. Боялась відкрити очі, навіть дихнути боялась. А він стояв довго, здавалось, вічність. І пішов, коли я вже втратила надію. Це стало останньою краплею і сьогодні я таки не витримала, і перетягнула своє ліжко на кухню. Пошуки нової квартири ставали все нагальнішими. І я щиро шкодувала, що Валентина Мирославівна, хазяйка квартири, саме Катіна дальня родичка, а не моя. І прав у Каті на цю квартиру більше.

Дамір і Катя якраз відправились кудись розважатись, і я не гаючи часу здійснила свій маневр. Кухня з недавніх пір стала моїм притулком, моїм острівцем спокою. Я тут сиділа допізна, готуючись до екзаменів, часом робила собі якийсь перекус. Де харчувались Дамір і Катя й гадки не мала, але газова плита їх не цікавила ні краплі. Хоче Дамір, схоже міг собі дозволити обідати у кафешках та ресторанах. Тільки, що він з такими статками робив у цій занедбаній хрущовці, чому не зняв їм з Катею краще житло, без сусідки та зотлілого радянського мотлоху, залишалось загадкою...

Односпальне панцирне ліжко якраз вміщається біля стіни. Я витираю піт з лоба й випрямляюсь, потираючи спину. Ходити, правда, тепер по кухні важкувато. Зате є засклений балкон, на ньому маленький столик і стілець. Там і буде обідня зона. А тут на стіну лишилось почепити світильник та прилаштувати тумбу.

До повернення сусідів встигаю все закінчити й навіть сходити в душ та переодягнутись у теплу піжаму. Вони не коментують мою перестановку. Лиш переглядаються якось змовницьки. Гадаю Катю такий розклад більш ніж влаштовує. На рахунок Даміра, не впевнена. Він хитро мружиться, пару раз непомітно прокручує дверну ручку з автоматичним замком. Ловить мій погляд. Я всім своїм виглядом намагаюсь показати, що ним неодмінно скористаюсь. Але отримую у відповідь глузливо підійняті брови.

Через кілька хвилин з ванної долинає шум води, й двері на кухню знов прочиняються. Я якраз читаю конспект по фотосинтезу та зовсім не чекаю, що так швидко про мене знов згадають.

Дамір заходить вільно, без стуку, наче має на це право.

— Ти тільки дарма сили втратила, — гмикає, ще раз оглядаючи мій куточок. Стає навпроти, опирається стегнами на кухонну тумбу біля протилежної стіни й обпалює лютими чорними очиськами. 

Горло моментально стискає. Нервово чіпляюсь пальцям за зошит, відчуваю, як гнеться картонна обкладинка.

— Просто зробила так, як усім буде зручніше, — хриплю. Серце б’ється десь у п’ятах.

Він повільно відліплюється від старенького столику, крокує до мене.

Мимоволі втискаюсь у стіну. Далі відсуватись нема куди.

— Така полохлива, — кладе руку на моє коліно.

Ледь стримую тремтіння. Здається, що на нозі сидить здоровенний павук. Від цього і страшно і бридко одночасно. Нутрощі стискаються у вузол.

— Я тебе не боюсь. І руку забери, — переборюю жах, задираю підборіддя. Чому з Дем'яном можу поводитись вільно та зухвало, не остерігаючись, що прилетить у відповідь, а з Даміром лячно. Може виною його очі. Майже чорні, наче провали. Від них мороз біжить по шкірі, і здається, що всі людські пороки зібрались у моторошній глибині.

— А мене й не треба боятись, Нікуша. Мене любити треба.

Рука повзе вище. Гидливо її скидаю.

— Здається я чую Катю! — мстиво дивлюсь в очі й з задоволенням спостерігаю як миттєво відсахується. Лиш через кілька секунд розуміє, що я збрехала. Катя й досі в душі. Вода шумить, з ванної чути наспівування популярного мотиву, а отже вона там ще довго млітиме.

— Хитра Нікуша... — в очах Даміра прокидається роздратування. Але він стримується. Більше не наближається. — Хитра… але я куди хитріший.

— Навіщо чіпляєшся до мене? — вирішую відразу з'ясувати. Скоріше зі страху, ніж цікавості. Може, якщо буде говорити, триматиме руки при собі.

— Тому що хочу... — звучить у відповідь.

Так просто, наче морозиво забажав, чи цукерку. 

— А Катя?

— А Катя... — нахиляється ближче. Майже впритул. — А Катя хоче мене…

Він заявляє це так просто, наче мова йде про товар, якийсь бездушний предмет.

— Ти можеш хотіти будь-чого, але мене не дістанеш! — впевнено заявляю. Хоча всередині все стискається від страху. Наче з диким, скаженим звіром домовляюсь. Один необережний рух — і кинеться на мене.