Моя зухвала - Ема Ноель

«Вона справжня» — відлунням повторюється в моїй голові.

Міла їде геть, різко втиснувши педаль газу.

А мені так хочеться подивитися в обличчя Руслана, побачити його емоції.

— Відпусти мене, будь ласка, — прошу знову.

— Ні, — говорить, перехоплюючи мене міцніше обома руками під коліна. — Я хочу повернутися додому і відпочити, врешті.

Так ось воно що! Ми прийдемо додому і він знову про мене забуде!

Ну вже ні!

— Відпусти мене! — вимагаю й знову починаю брикатися.

Руслан різко ставить мене на землю, але не відпускає, міцно притискаючи до себе.

— Та що знову не так? — здивовано, з нерозумінням дивиться на мене.

Дійсно не розуміє?

Дотик гарячих долонь до моєї талії обпікає навіть через одяг, випалює в мені злість, і я чомусь заспокоююсь.

— У мене голова йде обертом у такому положенні, — тихо відповідаю.

— Оу, — видихає. Дивиться на мене зверху вниз. Опускаю зніяковіло очі. — Не будеш більше тікати? — запитує.

— А ти побудеш сьогодні зі мною? — відповідаю питанням на запитання. Не знаю звідки тільки сміливість взялася таке запитати.

Руслан здивовано витріщається на мене. Я ж дивлюся на нього з-під опущених вій, уже шкодуючи про своє прохання.

На обличчі чоловіка з’являється спантеличена усмішка.

— Не розумію, якщо ти хочеш побути зі мною, навіщо тоді втекла?

Невизначено веду плечима. Я і справді не знаю. Розлютилася. Злякалася. Мимоволі обертаюся в бік автомобіля Міли, який давно зник із поля зору.

Руслан простежує за моїм поглядом. Багатозначно хмикає.

— Більше ти її не побачиш, — говорить, обіймає мене за плечі і веде в бік будинку.

Тілом проходить тремтіння. Він і справді прогнав Мілу заради мене? Радість від цієї думки затьмарює всі інші емоції.

Він йде зі мною вулицею, не соромлячись, обіймає мене. Щоправда, ці обійми можна сприймати і як дружні, або обійми старшого брата. Але все ж, мені дуже приємно. Ми мовчимо, але мене переповнюють емоції.

Ми повертаємося в його будинок. З мого обличчя не зникає усмішка. Руслан веде мене нагору, до моєї кімнати. Усміхається. Я ніяковію й усміхаюся у відповідь.

— Побудь тут кілька хвилин. Я зараз повернуся, — каже, усміхаючись ще ширше.

— Окей, — киваю у відповідь.

Він виходить, а я падаю на ліжко, розкинувши руки. Я не розумію, що між нами відбувається, і чи дійсно я змогла привернути увагу Руслана й завоювати його симпатію, але мені просто казково добре.

Маленька червона шапочка, яка звабила злого сірого вовка.

Ця думка змушує мене усміхнутися ще ширше.

За кілька хвилин повертається Руслан. Я відразу сідаю. Звертаю увагу, що він щось ховає за спиною. Посмішка на його обличчі і справді нагадує сірого вовка, який щойно заманив Червону шапочку в пастку і збирається її проковтнути.

Дивні якісь асоціації виникають в моїй голові.

— Заплющ очі, — каже чоловік. Голос занадто ласкавий. Нутром відчуваю якийсь підступ.

Мимоволі здригаюся.

Але ж він не зробить мені нічого поганого?

— Навіщо? — усе ж цікавлюся.

— Це сюрприз, — усмішка на його обличчі стає хитрою.

Що він замислив? А раптом…?

Затамувавши подих, заплющую очі. Раптом він мене поцілувати хоче? Або щось подарувати? Ох, як цікаво.

Відчуваю дотик до своїх зап’ясть. Руслан піднімає мої руки вгору. Опускає мене на ліжко, стає колінами з двох боків від моїх стегон і сідає зверху. Злякано хапаю повітря, відчуваючи себе рибкою, викинутою на берег. Боюся тільки одного, що мене знову чекає розчарування. Але я не розплющую очей і покірно дозволяю йому зробити все, що він замислив.

Його руки ковзають вгору уздовж моїх. Дихання обпікає моє обличчя й затримується біля вуст. А потім відчуваю холодний дотик металу до моїх зап’ясть і клацання. У подиві широко розплющую очі. Посмішка на обличчі чоловіка перетворюється в злісний вишкір.

Смикаю руками, але марно. Підводжу погляд вгору. Я в кайданках!.. І не схоже, що це якась гра, яка мені може сподобатися. Дивлюся запитально на Руслана. Він злазить із мене і відступає, розглядаючи мене нахабно, переможно.

— Ось такою ти мені подобаєшся найбільше, — посміхається самовдоволено. — Не втечеш, не покусаєш, не зможеш нічого в мене жбурнути.

— Ах ти ж! — роздратовано махаю ногами, але і справді нічого не можу зробити. — Ти..! — скрикую на видиху. Не можу дібрати пристойних слів, щоб описати, що я зараз відчуваю. — Ненавиджу тебе! Брехун! Безсердечний, черствий, холодний бовван!

— Кіті, це для твоєї ж безпеки, — каже спокійно, але в очах спалахує вогонь. Його обличчя стає абсолютно серйозним без тіні посмішки. — Я не можу дозволити, щоби ти знову втекла. Тільки не зараз. Це вже не жарти. Наступного разу я можу просто не встигнути. Не ображайся, кошеня, — говорить із нотками жалю в голосі і йде до виходу.

— Ти обіцяв, що побудеш зі мною! — кричу роздратовано. Мені так образливо. Як дурепа потрапила в пастку, вуха розвісила, слинку на нього пускала. Знову повелася!

Руслан зупиняється. Обертається й дивиться здивовано.

— Взагалі-то я такого не обіцяв. Я обіцяв, що ти більше не побачиш Мілу і я своєї обіцянки дотримаюся. Більше її ноги тут не буде.

Виходить, у Руслана дійсно були щодо неї плани? Але я жодного разу її тут не бачила й нічого про неї не чула.

— Вона і справді твоя дівчина? — питаю, розглядаючи його напружене обличчя.

— Вона моя наречена. Була нею. Але… ти допомогла мені відкрити на неї очі. Точніше, навіть не на неї. Я й так знав, що вона до мене нічого не відчуває, втім, як і я до неї. Це свого роду угода. Але я раптом зрозумів, що не хочу все життя провести з жінкою, яка байдужа моєму серцю.

А моє серце раптово завмирає від його слів, а потім починає працювати з подвоєною швидкістю.

Він кидає свою наречену, яку не кохає, і все це через мене?

— Не залишай мене ось так, — прошу. — У мене досі зап’ястя болять від мотузок.